• Сьогодні: Середа, Вересень 19, 2018
Інфо ПС

На Донбасі продовжують шукати тіла Героїв, які загинули у новітній українсько-російській війні.  Бійця батальйону «Дніпро-1», загиблого у Іловайському котлі розшукували довгий час. Про перебування зниклого солдата ніхто не знав більше тринадцяти місяців.

Тарас Брус активно долучився до подій, які відбувалися в Україні, ще під час всеукраїнського Євромайдану. Заради цього він навіть продав свій бізнес. Разом з іншими активістами Тарас будував барикади та боронив їх. А ще привозив для мітингувальників ліки та одяг. А коли почалася антитерористична операція, Тарас став бійцем батальйону «Дніпро-1».

«Я цим займаюся тільки через те, що не можу вдома відсиджуватися та дивитися, як гинуть наші хлопці. Коли ти знаєш, що зробив якусь добру справу, що комусь допоміг, це найкраще , що може бути», – зізнався Тарас під час інтерв’ю, яке ще в липні 2014 року брали в нього журналісти телеканалу «СТБ».

Увесь свій вільний час активіст використовував на волонтерство. Він створив у соцмережі сторінку з проханням допомогти українським військовим. На його запити відгукнулися небайдужі із Канади, Німеччини та США. Завдяки його роботі було зібрано дуже багато медикаментів та одягу. Тарас неодноразово організовував доставку води, взуття та наметів для бійців, а згодом долучився до лав добровольчого батальйону «Дніпро».

Разом з побратимами молодий мешканець Львівщини забезпечував громадський порядок та охороняв блокпости на теренах Дніпропетровщини та Донеччини. 29 серпня його підрозділ потрапив до іловайського котла. Тарас перебував за кермом автомобіля, який перевозив поранених.                                                                                                                              

«Тарас врятував мені життя», – розповідає колишній бойовий побратим загиблого Володимир. – « Коли ми виривалися з Іловайська колоною, бойовики почали обстріл. Він не розгубився, взяв ініціативу на себе, вирвався в початок колони та витягнув нас у безпечне місце. Серце рветься на шматки, коли ловиш себе на думці, що нема людини, яку поважав і любив як брата. Він завжди мені казав… «А хто за тобою пригляне? Ти, Володя, іди вперед, а я прикрию, не переживай». Я не знаю, як жити без Тараса, але знаю точно, що буду боротись до кінця за ті ідеали, за які гинули наші хлопці».

 

Проїхавши кілька кілометрів, хлопці знову потрапили під обстріл. Тарас почав відстрілюватися першим. Коли в нього потрапила ворожа куля, він до останньої миті тримав зброю в руках, стріляючи у ворогів.

«Я не здогадувалася про те, що син зі зброєю захищає Україну на сході», – розповіла мати загиблого Світлана Брус. – «Він розповідав мені, що ніколи себе не почував таким щасливим, як під час поїздки в зону АТО. Тут він побачив, що потрібний людям. І це в нього вдавалося».

Батьки шукали Тараса з 29 серпня, припускаючи, що він міг потрапити у полон. Вони зверталися в усі пошукові служби. Однак, лише восени 2015 року його впізнали на фото з моргу.

«Поки ми знали, що Тарас живий, жевріла надія у серці», – розповіла волонтер Анастасія. – «Два тижні перед похороном нам повідомили, що знайшли його фото з моргу у Запоріжжі. Побратими з батальйону відшукали це фото і вислали батькам Тараса. Оглянувши світлину, родичі впізнали загиблого. Під час експертизи ДНК підтвердилося, що тіло належить зниклому бійцю»

 

Відтак, з’ясувалося, що Тараса вже поховали у Запоріжжі. На прохання батьків провели ексгумацію й перевезли тіло героя до Львова.

Президент України Петро Порошенко підписав указ нагородити бійця посмертно орденом «За мужність та героїзм». Тараса Бруса відспівали у гарнізонному храмі Петра і Павла. А відтак тіло героя перевезли до села Лисовицька баня Стрийського району, де наступного дня поховали.                                                                                                                                         Вічна пам’ять  Тарасу – Герою України!

Юрій СКОБАЛО,

 ПОВІДОМЛЯЄ: Стрий нет                                                                                                                                                                                      

 

 

 

ПОЛІТИЧНА МАРШРУТКА: УКРАЇНА В РОЗРІЗІ (В.Алєксєєв)

      Маршрутка, як завжди, напхана вщент. З радіо лунає вже призабутий то совковий шлягер, то московський блатний шансон… Дехто починає робити зауваження водію, дехто злиться, дехто захищає, дехто мовчки гнівається, інший робить вигляд, що не чує… Їдуть, лунає російсько-совєтське ретро. Репліка нанизується на репліку. І ось вже маршрутка гудить, як вулик. А їхати добрих 40 хвилин…

– Насправді таких водіїв багато. Вони навіть не винні-просто не усвідомлюють себе українцями.

– А що дивуватися? Скільки ось таких колись Гітлера чекало? Тепер ось Путлера. Совок та рашизм як та чума. Були й будуть. Головне не дати справдитися їх сподіванням.

– Таких в містах наших –  кожен другий, слухають російське радіо, дивляться російське ТБ і до зустрічі Путіна готові.

– Це вже не вата, а НЕООРДА якась. Тільки справжня віра, справжня дія і справжній результат є для них антидотом.

– Якось таксист віз з аеропорту і розказував жахіття про Майдан і вже розпочату тоді війну…. Думав, ми чужинці. Коли йому видали інші аргументи, замовк, сказавши тільки: “Как тяжело с вами”. Прикро. І це в столиці!

– Це сувора правда життя. Коли ми кажемо що у нас немає громадянської війни, а лише російська агресія, це звісно правильно з політичної та дипломатичної точки зору. Але є ще об’єктивна реальність – десятки, сотні тисяч людей ходять одними ж вулицями з нами і щиро ненавидять нас і вб’ють за першої ж можливості.

shema-2-e1467361020652

– Свідомість багатьох людей застрягає в певному відрізку часу і вже звідти не вилазить. В одних вона застрягла в 1991, але число таких людей вже йде на спад з природніх причин. Набагато більше тих, хто застряг у 2013, і думає, що нічого не змінилося: росія на Україну не нападала, і без російських артистів не можна ні в транспорті проїхатися, ні Новий рік зустріти.

– Я знаю багатьох людей, що навіть не на суміші розмовляють, а звичайною українською, які казали в 14-му, та й досі кажуть: “Нащо ви цим майданом Путіна чіпали”, “Може нехай би вже Путін був” і так далі.

– Весь Київ 50% на 50%. Терпіти цю московську частину нестерпно. Надія на молодь, але бариги при владі роблять все, щоби цю молодь українську випхати з України.

– Я почав розуміти сенс етнічних чисток. Причина – страх залишитися у владі тих, хто живе біля вас і хоче вбити вас кожен день і чекає цієї можливості.

– Їхав нічним потягом з Києва до Слов’янська. В купе було ще 2 чоловіки, які їхали до Донецька, і молода білявка, яка їхала до Артемівськ. Розмовляли російською про те, як зараз добре в Донецьку, чисто і театри працюють. А білявка поверталася з Франції і не могла натішитись, що нарешті повернулася: їй було там погано, а тут такі люди привітні. І от як це?

– Я пригадую, як 26 січня 2014 у Запоріжжі такі любителі “Радіо Шансон» після розгону місцевого майдану здавали його учасників до мусарні.

– Цих людей уже не перевиховаєш, патріотами України вони не стануть. В кращому випадку і найбільше, чого від них можна добитися, це переконати їх закривати взимку двері в під’їзді їхнього багатоквартирного будинку. Та і це буде дуже тяжко зробити.

– Ну це просто  черговий недоумок-ватнік, а ви вже робите узагальнення і виявляєте чергових ворогів країни.

– Це представник тих, що назавжди загрузли в совковім безглузді, розвиток припинився, розпочалася деградація особистості (якщо вона взагалі колись була там).

– Вода камінь точить. Треба просувати Українське і чекати. Українське радіо в Україні повинно бути доступнішим за вороже.

– Мені дуже запали в душу слова знімальної групи фільму “Добровольці”, що завітала до Канади: “Якби путінські танки прийшли у Київ – Україна би залишилась поміж вас…”

– В Росії вистачає грошей і на ідеологію, і на дерибан, а у нас усі 25 років – тільки на дерибан. Тому анексовано Крим, окуповано Донбас і надалі майже нічого в лагідній українізації та позбавленні агресора володіння українським медіаринком не робиться.

– Таких багато – чекають манни небесної, а хто обіцяє її – тому і вірять… Бо їх улюблений тост: “Чтоб у нас всьо било і нам за ето нічєго нє било”

– Такі таксисти, маршрутчики,майстри всілякі -це бич нашого, на 70% хворого, суспільства, якась квінтесенція совка, рашизму, ретроFM, «дєдиваєвалі», «заатчізнуабідна», весь оцей “поток сознанія”. Краще б вони глухонімі були – я б тільки таких і викликала…

– У багатьох ще живе совок, та росія як останній нащадок совка.

– Але совкові символи, що трималися чверть століття, почали падати, вже спостерігається зміна поколінь. А це – динозавр суспільства, як його авто – динозавр автодоріг. Не переживайте, то вимираючий вид.

– Цих комунорептилоїдодинозавромосквософєтікусів просто треба пережити. це уже на генному рівні засіло. Таке не чиститься.

– Маю надію,що ці люди вимруть…як динозаври, але динозаврам “допоміг” метеорит… Я не закликаю до насилля, маю на увазі природний стан речей, бо мене недавно дітки питали, а хто такі “жовтенята”? Так що не все так погано!

– Є такі люди безнадійні – «чєловєкус-совєтікус». Їм як вбили колись у голови, що їх батьківщина «Совєтській Союз», а хазяїн і столиця – Москва, то з них те “раболєпство” і за 25 років не вийшло. У Західній Україні знаю людину, що не має жодних родичів у Росії, була там туристом у Москві один раз в житті десь у 80-х…. Причому українець, ніякого сепаратизму чи ненависті до України у нього нема. Але все одно, те «раболєпство» у нього залишилось. 25 років він вболіває на всіх змаганнях за росіян так само, як за українців. Читає московські новини. Вболіває за Росію навіть зараз, вважаючи, що то майданна влада у всьому винна, а не Росія. У таких просто в голові не вкладається, що “хороша Росія” може бути винувата. Ненавидить українську владу. Терпіти не міг Клінтон. Щиро, як дитина радів перемозі Трампа. Повторюючи, що тепер він зніме санкції з Росії… Таким як вбили в голову, що вони живуть у СРСР і Москва їх столиця, так із них це 25 років незалежності і не змогли вибити.

– Тому все російське повинно насильно видавлюватися з інформпростору України. Не розумію, чому повністю не заборонити всі російські серіали. Ще би феесбешне «Вконтактє» заблокувати – хай на Фейсбук переходять.

– В маршрутках повно реклами “рейси в маскву”. Немов це реклама не лише перевезень, а реклама всього «рускаваміра» зі своєю столицею. Де ж наша СБУ?

– Одна родичка, що живе на кордоні із мордором, сказала, що спротиву у них не буде, коли зайдуть – аби війни не було. Я сказала, що саме тоді війна і почнеться, коли буде відсутній спротив. Але адептів російського телебачення зламати неможливо, на жаль.

– У 80-х та 90-х роках молоді люди сприйняли перебудову та незалежність України як крок вперед. Натомість, їхні батьки до цього були не готові. Треба було або наполегливо їх переконувати (проводити декомунізацію та українізацію) або дати їм спокій. Дали їм спокій. Але вони не дали спокою своїм дітям. Симоненко трохи не став президентом, Путін на расії, Яник в Україні, Крим, Донбас – це вибор покоління, яке сформувалося за часів СРСРа. З одного боку, мені шкода своїх батьків, а з другого, вони споганили життя своїм онукам.

– Це агентура ФСБ. «Таксистів» легше зібрати по рації і дати команду «фас», коли потрібно буде зробити переворот.

– Одне єдине питання: чому вони ше тут? Працюють, слухають московське радіо, живуть саме тут?

– Не можу зрозуміти, а що робить Мінстець, які його функції?

– На жаль, в Україні таких людей 50%. Це як мінімум. Я мешкаю в будинку, де таких відсотків 80, а що ви хочете – колишня партійна верхівка, військові, кадебісти! Мені здається, що «нагорі» у нас і досі нічого не змінилося.

– А що в тому поганого, що люди слухають шансон чи що їм подобається?. У нас вільна країна,  ніхто не має права забороняти дивитися чи слухати, що хочу я. Я дивлюся російське телебачення, та то не значить, що я їм вірю, читаю їхні блоги, та то не значить, що я не люблю мою країну. Заборона – не вихід, заборона – то слабкість влади.

– Будемо оптимістами. Розум і адекватне мислення переможе, і ми також станемо людьми, а гомо советікус щезне, навіть нехай через 100 років…

– На жаль, совок з багатьох екземплярів, що проживають все життя в Україні, нікуди не подівся. Вони марять СССР.

– Віковий совок відійде з часом (всі ми смертні), але щоб не плодити нових любителів «рускаварадіа» чи «шансона», русмови не має бути ні в садочках, ні в школах, ні в вишах, ні на радіо, ні на тб. І якщо на Еспрессо чи 112-й, чи інші телеканали припинять запрошувати експертів, гостей, які живуть в Україні, але “принципово” мовлять по-рускі, ми почнемо долати цей шлях.

– Таких любителів «шансону» повна Верховна Рада і Кабмін. Коли на їхньому місці будуть справжні Патріоти, тоді і московського радіо не буде, а водій буде слухати те, що йому Україна запропонує. А якщо не захоче – хай іде слухати радіо до Росії. Все просто, тільки ніхто не хоче цим займатися.

– Досить подивитися на сусідів – скільки там ненависті до своєї країни!!! Ну, влада на ненависть певно заслуговує, бо таких крадіїв у свого ж народу, таких жадібних грабіжників світ ще не бачив. Але навіщо хаяти свою країну, як той карлик зеленський, хіба не українский народ надавав по соплях тим кровожерам із самих елітних російських спецназів, хіба ж не народ по копійці збирав кошти на зброю та тилове забезпечення (бо армії повноцінної вже не було, вона була знищена кремлівскими “стратегами” і нашими зрадниками)?! Але волю людей не врахував агресор, не второпав, що не всі українці такі безглузді і не здаватимуться, як це зробили кримчани, та деякі недоумки з Луганську та Донецьку. Хоча і багато патріотів, але й схильних до сепаратизму ще теж багато, бо не підсилили відповідальність за це.

– Це саме ті “ошукані вкладники” і антимайданівці.

– А скільки таких серед “несірих” вчителів…

– Таких любителів (рускаго міра) совдепія виховала дуже багато… Ще довго будемо позбуватися брехливої пропаганди СССР… Чомусь штучно створена брехня завжди має довге право на життя…

 Мушу виходити, бо приїхав. Дякую не водію, а пасажирам за гарний настрій… Помаленьку видужуємо. Перспектива в України є! Україна є і буде завжди. Народ стає все більше Українським. І це радує.

 Василь Алєксєєв

А ПІШЛИ Б ВИ ВСІ … ДО ШРАМОВ’ЯТА!

       І пішли громадські активісти до мера на прийом… Ще й із телебаченням! ЛАН! Ще й виклали те все в інтернеті https://www.facebook.com/kanal.lantv/videos/vb.757889387673007/983052138490063/?type=2&theater. Хто захоче – сам подивиться. Ми ж лише фрагментарно-резонансно…

       МЕР (замість «добридень»): Передай Карпінському, якщо він хоче, щоб телебачення прийшло, нехай подзвонить. Спочатку треба всіх прибулих записати в журнал прийому.

Хай! Юрій Левицький, Іван Левицький, Михайло Алєксєєв, Олена Хромець, Пекар Юрій, Степан Малицький, Володимир Лисенко і … усього десь 15 чол. З телебаченням ЛАН.

АКТИВІСТИ: Про руйнацію історичного обличчя історичного центру міста, унікальних пам’яток історії і культури, скажімо автентичного черепичного даху «вишиванка» – яких збереглося лише 4 в області, гасових ліхтарів – теж одиниці, архітектурні пам’ятки-будівлі.

Або ви закриваєте на це очі, або не хочете бачити цієї проблеми. Мені, як корінному стриянину, боляче на це дивитися. Хочеться зберегти своїм внукам якісь автентичності свого міста. А ви все це забудовуєте, руйнуєте, зносите, доводите до аварійного стану. Без вас, як відомо, тут нічого не робиться.

МЕР.: Я про це не знав…

АКТИВІСТИ: Перед нами було троє людей, у яких така ж проблема – доведення будинку 1912 року до аварійного стану. То давайте все позносимо історичне і набудуємо сучасних «стєкляшок».

    МЕР: Так у нас в Стрию не стоїть питання. Можу навести один приклад на Колесси… (І наводить. Один.)

    АКТИВІСТИ: А з виставковим залом що робиться – забудовується впритул чимось знову ж скляним, шо не вписується.

    МЕР: Я думаю, що цей проект львівських архітекторів буде виглядати непогано. Виставковий зал буде, скільки будемо жити в Стрию… Ми ще не бачили цього проекту Гірника. (А як же тоді будують?!) Але вірю, що він прикрасить Стрий.

    АКТИВІСТИ: А ще гіганта якогось будують впритул до садочка біля магнолій. Діти під кранами гуляють.

Ви чудово знаєте, де тут що будується… Цих історичних будівель, які треба зберегти, не так вже й багато. Ви їх за стільки років знаєте вже напам’ять. Для чого біля них щось помпезне будувати і руйнувати автоматично старовину.

    МЕР: Наскільки я знаю, то Рибчинський будує. Перевіримо там техніку безпеки. А для всього цього у нас є громадські слухання… по тому чи іншому проекту забудови…

   АКТИВІСТИ: Про які ніхто не знає і не чув… Просто запросити лише мешканців наближчих будинків – це не правильно. Має бути відповідне анонсування цієї події. А якщо активісти навіть не знають про ці громадські слухання, тільки чиновники міськради і архітектури, – то це не годиться. Це справа всієї громади міста.

Основне питання – збереження історичної спадщини, охорони і збереження культурної спадщини. Ми втратили парки, сквери, і так далі. В місті немає підрозділу, який би курирував охорону культурної спадщини. Рік тому громадськість через депутатів зверталася до міської ради з пропозицією ввести в штат одну хоча б одиницю, яка б за це відповідала і без згоди якої нічого б не можна було б знести. Закон цього вимагає. А у нас за все відповідає Похило. Для такої посади потрібна відповідна освіта. Архітектор не може вирішувати питання парків, пам’яток і пам’ятників, ліхтарів і унікальних дахів чи фасадів. Тому у нас вже конкретна вимога, оскільки вже минув рік даремного ходіння вашими коридорами, – ввести негайно таку посаду. Маємо внести зміни до Програми збереження і охорони культурної спадщини, оскільки до цього дня не зроблено жодного кроку до включення будь-якого будинку в цей перелік. Чи вам дійсно байдужа історична спадщина міста? В обласний департамент зі Стрия не було жодного звернення по реконструкції того чи іншого будинку. Тобто, всі питання вирішуються в замкнутому колі, в кабінеті.

Архів міський вже валиться, по коліна багна. Коли вже його вивезуть із тих нечистот?

Ми хочемо бачити вирішення питання не за домовленістю, а за законом. Покиньте особисті стосунки і особисті симпатії. Всі люди однакові і перед Богом, і перед законом.

    МЕР: Ваші пропозиції я підтримую. Дайте письмове звернення, листа – і ми вирішимо. Людина відповідальна буде! І турнікети поставимо… І…

І ось – резонанс

      Все дуже примітивно виглядає і хаотично: це не є вплив на владу міста.

Олег Бойко

    Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зиновій Саврига

    Я в щоці

Олександр Сікора

     Я теж.

Марія Кухар

     Це просто жах!!!!Давно пора на пенсію!!!

Христина Цехмістер

    Оце наша Україна…..сумно…

Наталя Матковська

    Наталю! Як Ви можете порівнювати цього зарозумілого князька з Украіною?

Марія Кухар

    Частково це є правдою, бо 9 тисяч так званих «стриян» його обрали. Вони що – не українці??? Українці, яким зручно, бо у них разом із ним налагоджене життя.

Ірина Поліщук

    Ну та тепло в кабінеті: в сорочці одній. Коли у всіх інших установах люди ходять, як цибулі.

Марія Корнута

   Таке враження, що влада загралася з війною, тому тепер отримує на горіхи. А що головне – найбільше дістанеться низам.

Роман Яджак

    Я розумію обурення коментаторів, вони праві, але ж саме стрияни його вибирають 20 років!!! Ось де проблема. Я часто чую від “простого народу” про погану владу, то питаю: “А голову сільради ви доброго вибрали?” і чую: “та де, такий злодій…” То в мене питання – ви не можете серед своїх, кого добре знаєте, вибрати, а винна вам Україна і вся влада?

Алла Андрейців

    Ну що ж ви так? Заважаєте працювати господарю. Чи ті роки, що він віддав на благо нашого міста, не варті ніц? Це ви до нього додому прийшли і порушуєте спокій його особистий! Там сядь, там стань, там тихоооонько говори, телебачення що робить в кабінеті? А то що таке? Він в себе в “хаті”. “Усьо. По закону”.

Надія Волошин

    Пенсіонери вибрали собі пенсіонера і тішаться рівними бруківковими тротуарами. Місту потрібен зараз менеджер, щоб залучати інвестиції (зарплату потрібно рахувати теж відсотком від залучених інвестицій), бо в місто з часом прийде занепад.

Петро Щикавий

    Повірте – за нього голосували не тільки пенсіонери, а й базарники, мамочки з колясками, бо їм зручно їздити по його бруківці – щоб вона йому…

Ірина Поліщук

    Мене душить відчуття безвиході та безрезультатності усіх цих фейсбучних обговорень… Цей “голова” чинив так 20 років і буде чинити так і надалі, бо немає Громади. Та про що я кажу, на все місто немає бодай кількох десятків згуртованих людей.

Кожного разу, коли заходжу в приміщення міської ради, мене вражає одна річ – Пустота. Пусті коридори, відсутність людей… Але ж це сердце міського самоврядування, де має кипіти діяльність, де наші з вами співмешканці, найняті нами на роботу, мають із усмішкою зустрічати нас, допомагати вирішити наші проблеми, занотовувати наші пропозиції. Але так не є, бо то серце – кам’яне! Та й немає ніякого самоврядування. Чи хтось з рядових мешканців має відчуття того, що він має вплив на те, що відбувається в місті? Чи багато стриян можуть похвалитися адекватною роботою обраного депутата? Але причина цього – в нас самих! Ми їх обрали і… – забули. Як забули або, навіть, не знали, про те, що влада – це ми, а депутат, голова, губернатор, президент – це тільки інструменти реалізації нашої з вами влади. А ви бачили інструменти, які працюють, якщо їх не взяти в руки? Я – ні.

Зіновій Саврига

    Стрий, напевно, заслужив своєю безвідповідальністю такого “господарника”.

Наталія Поврозник 

    Абсолютно вірно п. Наталю! Але чинні депутати міської Ради, знаючи невдоволеність громади, можуть елементарно звільнити його. Але не роблять цього. Чому?

Зіновій Саврига

    Зіновій Саврига, він же з ними про все домовився.

Iryna Polishchyk

    Це не керівник нового рівня! Це совок!

Галина Денькович

    Людоньки, ви чого?! Особисто мене шокувала поведінка журналістів ЛАНу та інших, хто некоректно увірвався в кабінет мера, перебивали його, викрикали, підвищували тон! Люди не мають ні совісті, ні толерантності, ні поваги до старших в кінці-кінців! ТВ ЛАН хотіло скомпроментувати мера, а опозорили себе. Де ваша журналістська етика та аполітичність?! Роман Йостахович повів себе абсолютно гідно в данній ситуаціі. Згадайте, яке гарне, чистеньке наше місто, які у нас дороги у порівнянні з іншими містами! Навіть той факт, що мер кожного дня встає о 5 ранку та оглядає Стрий говорить про те, що господар то ХОРОШИЙ! Вчіться бачити хороше!

Nana Petrivska

    Молодець. Гарна ода. Ви ще молода дівчина. Поїдьте по інших містах. Подивіться, як люди заходять до мера. Чи чекають по місяцю часу. Мер має бути відкритіший. І все буде нормально.

Роман Співак

    Шановна Нана! Ми з вами живемо, напевно, в різних Стриях! Приведення до порядку міста – це тільки одне з багатьох завдань мера. Почитайте ЗУ “Про місцеве самоврядування”. Стосовно “увірвались” ви явно перебільшуєте.

Зіновій Саврига 

     Я вже писала у ФБ про мера невеличкого карпатського міста Турка: так от, двері в його кабінет ВІДКРИТІ!!!! при чому, постійно і в повному сенсі цього слова. Молода панянка прибула до нас з півдня України, де ще плазують, по-радянському, перед чиновникам.

Ірина Поліщук

Знали що вибирали! НА СЛОВАХ всі проти, а вибори пройшли як треба!

Ірина Павлюк

    “Xodaku” prujwlu z “prowenijem” do miszevoho “barina”!!!!!

Halyna Matsyk

   Це все добре. Але думаю треба йти з конкретним переліком питань. А телебачення може приходити без запрошення. Це корисно. Думаю, що Роман Євстахович мав стрес.

Роман Співак

   Що там мер, ви зверніться в міську раду до простого клерка, там хам на хамі, хамка на хамці!!! Враження таке, що вони там всі “мери”!

Оксана Оксана

   Придумав собі, що він господар всесвіту і Бога за бороду вхопив. А разом з ним і всю мерію. Маю з ними “приємність” спілкуватися уже 4 місяці, мало того що хамовиті, ще й тупі, як пробки, не знають, як абревіатури пишуться і слова відміняються. В мерії потрібно якусь дератизацію провести і всіх тих щурів нагнати.

Olena Bojkiv

   Дешеве шоу. Шрамов’ят молодець!

Саліш Петро

   Петре, направду здивований твоєю позицією…

Зіновій Саврига

   Електорат підтримує свого обранця! Пам’ятаю, як вашими руками ваш “лідер” прибирав Турянського і знищував Гімназію.

Iryna Polishchyk

   А де Оля Фреймут? Там 100% десь пилюка зачаїлась!

Bilyk Volodymyr

   Задовго (25 і більше років) сидять місцеві “божки” в органах влади. Ось вам результат. Ти. Ти. Ти. Зневага до простих стриян завжди панувала в цій незмінній міській раді. Чому?!?? Спитайте себе. Ви байдужі до виборів (старики вибирають), кожному «аби була моя хатка, а сусіда хай завалиться», забули за божі закони, і т.д. Дай Бог, щоби все змінилося і було, як в цивілізованих державах (мер їздив на велосипеді…) А це залежить від стриян. То хай щастить!

Віра Дяків

    Заказуха від власника ТРК “ЛАН” Карпінського… Який нууу конче хоче стати мером міста. А ви його неодмінно підтримайте на виборах!!! Будемо мати свого міні-пороха в Стрию.

Віталій Синій

   На твою думку, коли залучається місцеве тб, то відразу замовлення карпа? В нас немає другого тб, інші тб, такі як зік, уніан, 1+1 не встигають припертися до Стрия, їм треба готуватись і діставати дозвіл від власників, чи можна зняти сюжет на того чи іншого паршивця. Така в нас цензура в країні, ти не знав? Тоді спробуй сам викликати якогось журналіста до Стрия. Тому і складається враження що це замовне. Наступного разу візьмемо оператора з весілля або будемо знімати на мобілу, що ти на це сажеш в такому випадку.

Yurij Levickij

   Бачивши відео, я, не стриянин, але бачу, що простих чесних людей болить, а ті, які запхали язика, ще й облизують: «можливо, зустріч була не коректна…» Основне, що ми громада, і з громадою потрібно рахуватися, тому що живемо в незалежній Україні.

Володимир Бубнов

   А чого дивуєтесь? Що вибрали, це і маєте! Хотіли тротуари – ходіть, мовчіть і не нарікайте на царя!

Галина Денькович

   Тут дехто в стрічці пише про те, що вказане відео є замовним, бо власником ТРК “Лан” є Карпінський. Дехто навіть відверто нахвалює діючого голову. Тоді прошу цих людей дати мені відповідь на наступні запитання:
1. Минулого тижня я написав до міської Ради 8 запитів. Відповідно до ЗУ “Про доступ до публічної інформації” вчора мав отримати відповіді на усі 8 запитів. А отримав тільки на 2. Чому???
2. Гуртожиток, в якому я живу, у 2006 році передали в комунальну власність. Проте, при передачі чиновники міськради не перевірили технічну документацію на будинок. А там були невідповідності. І на цій підставі двомстам сім’ям не давали дозволу на приватизацію протягом ВОСЬМИ років. Аж поки ми самі не зібрали 35 тис. грн та не виготовили нову документацію. Тобто, ми заплатили за те, що хтось у міськраді “спить”. Чому???
3. МКПП, яким вже роками керує кум Шрамов’ята, є збитковим. А його дотують і дотують, підпорядковують йому все більше міських ресурсів. Чому???
І це тільки невеличка частина особисто моїх запитань до влади. А якщо зібрати усі претензії? І ці дехто, які нахвалюють Шрамов’ята, будуть мені стверджувати, що він менеджер? Тоді причиною таких “восхвалянь” є або заангажованість, або наївність.

От і ви пишете, що відео відзняте за замовленням Карпінського. Маєте факти, маєте якусь інсайдерську інформацію, можете підтвердити заанґажованість людей, які прийшли до Шрамов’ята? Наприклад, я пишу винятково про те, що можу підтвердити неспростовними фактами, а не розповсюджую свої здогадки чи “теорії заколоту”.

На прийом до мера… тепер лише за попереднім записом по телефону.

Зіновій Саврига

    Дуже “прогресивний, проєвропейский, надзвичайно привітний, дбайливий, всенароднообраний” чиновник радянського пошиву!!!!

Iryna Polishchyk 

   Разом ми сила, разом ми переможемо.

Yurij Levickij 

   ГАНЬБА НАШОМУ МЕРУ!!! Потрібно у нашому місті провести МАЙДАН під Стрийською міською радою, нагадати нашій міській владі статтю 5 Конституції України: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ.”

Олег Ковердан 

   Я не захищаю владу міста і так само так званих активістів, тому що деяким присутнім із них Шрамовят як мер допоміг і з лікуванням після майдану і матеріальну допомогу виділив. Тому як на мене люди здатні забувати добро і бачити негатив. Непідходить Вам мер то для чого його вибирали? Політика сьогоднішня на будь якому рівні це велика “Курва”

Oleg Boyko

    Олег, що за дурниці ви пишете? Якби мер виділяв свої гроші – це б називалося “допоміг”. А він допомагав нашим коштом. І не тому, що на це була його добра воля, а тому, що був ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ це зробити. Бо завдяки тим людям ми маємо змогу тут дискутувати. А щодо “так званих активістів”, то так висловлюватись має моральне право тільки справжній активіст. Ви належите до числа цих людей?

Зіновій Саврига

   Все дуже примітивно виглядає і хаотично це не є вплив на владу міста.

Oleg Boyko

   Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зіновій Саврига

 Шановна, ви працівник міськради. Я не буду виправдовуватися, спитаю вас одне, говорити на ти, і не дозволяти знімати, коли відбувається публічна подія, це яка стаття, якого закону? Тицьніть пальцем – і я публічно вибачусь перед вашим шефом.

Телеканал “ЛАН”

   Телеканал “ЛАН”, а для вас працівник міськоі ради не має права на власну думку?

Nana Petrivska

   Ага, то п. Нана працівник міськради… Ну, звісно, такий працівник може мати свою думку. А як же ж тут без своєї думки, ще й чинному працівнику міськради… Та ніяк. Хе-хе…

Зіновій Саврига

    Якби не ці хлопці, які приїхали зі сходу на ротацію, ти зараз би слухала не свого динозавра, а якогось моторолу. І то навряд чи би слухала, вони довго не говорять – або прикладом в табло, або розстріл. Так що схаменись і задумайся. Ці хлопці не продались за клаптик землі чи дотаткові пільги. Для них в першу чергу – це національна ідея і Україна.

Yurij Levickij

    Стрияни! Обурюватись хамством, лицемірством та зневагою гр. Шрамов’ята можна довго. Та це не принесе жодного результату. Хочу ще раз нагадати, що у FB створено групу “Стрий проти Шрамов’ята і Ко”. Запрошую приєднатися до вказаної групи усіх, хто готовий докласти зусиль для того, щоб місцеві обранці, нарешті, зрозуміли, хто є джерелом влади в нашому місті. Мушу попередити, що вказана група створена не для чергового лиття сліз, скарг, емоційних сплесків і т. д. ЇЇ мета – згуртувати дієвий актив стриян та налагодження первинної комунікації. Далі – погодження та розробка практичних заходів з контролю місцевої влади та впливу на неї. Звісно, це вже буде робитись не у FB.

А телеканалу “Лан” – великий респект. Так тримати. Борімося – поборемо!

Зіновій Саврига

 

Від редакції: А якої ви думки і про цей прийом громадських активістів у Стрийського міського голови Романа Шрамов’ята, і про питання, на ньому порушені, і про відповіді на них?

ВІД ПЕРЕЯСЛАВА ДО ГАДЯЧА. ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ: «МОСКВА ХОЧЕ МАТИ ГЕТЬМАНА, ЯКОГО МОЖНА, ВЗЯВШИ ЗА ХОХОЛ, ЗА СОБОЮ ВОДИТИ».

16 вересня 1658 року на козацькій раді поблизу міста Гадяч було укладено угоду про повернення козацького гетьманату до складу Речі Посполитої. Відповідно до цієї угоди, мало постати Велике князівство Руське, яке поруч із Польським королівством і Великим князівством Литовським ставало би третім суб’єктом Речі Посполитої.

 

Чим була Гадяцька угода? Це, очевидно, був найгеніальніший проект, який українська і польська політичні еліти генерували за всю історію складних українсько-польських стосунків. Тому що мова йшла не про «возз’єднання» – в угоді пропонувалося, щоб Україна долучилася до Речі Посполитої, але Річ Посполита при цьому мала кардинально оновитися. У цьому, власне, і суть, і геніальність, і проривність цієї ідеї.

Вже починаючи з осені 1656 року, Хмельницький зрозумів, що та модель, яку він намагався реалізувати в Переяславі, ефективно не спрацьовує. Тому гетьман починає шукати інші шляхи.

Спершу це була спроба опертися на союз із Швецією, Трансільванією. І врешті-решт склалося так, що під тиском обставин вже за гетьманування Івана Виговського стосунки з Москвою загострилися до такої міри, що та модель була не лише, скажімо, корисною чи нейтральною для України, вона була принципово шкідливою, ставила під сумнів існування козацької держави як певного державного суб’єкта. Це і стало причиною, яка підштовхнула гетьмана Виговського до пошуку якоїсь іншої моделі.

З серпня 1657-го по кінець лютого 1658 року – ці півроку були критичними і для самого Виговського, і для української державності в тій формі, в якій вона існувала. Чому так? Тому що після смерті Богдана Хмельницького Виговський претендує на владу – і вибір старшини падає на нього.

Богдан Хмельницький, висуваючи свого сина, також діяв не надто обачно і легітимно. Бо не було такої традиції у Війську Запорозькому – ставити своїх наступників. Тобто, тут мала козацька рада обирати: хто мав стати на чолі війська.

І от упродовж перших місяців, коли в Україні йде підготовка до нових виборів, Москва починає діяти надзвичайно активно, агресивно. Вона має на меті не лише змусити до виконання якихось умов Переяславської угоди, які Богдан Хмельницький ігнорував через те, що вони були накинуті йому під час перемовин уже в Москві у березні 1954 року, але й хоче внести цілий ряд правок, які обмежували гетьманську владу і поширювали владу воєвод в Україні. Тобто, які виходили за межі тієї Переяславської програми.

Мало того, що цей тиск відбувається, Москва, аби послабити позиції Виговського, свідомо іде на підтримку опозиційних сил. І ці опозиційні сили з осені 1657 року починають збройну боротьбу проти Івана Виговського, починається щось схоже на громадянську війну.

Мова йшла і про політичну першість, і про перерозподіл певних соціальних ролей, які старшинам вдалося завоювати. І московське керівництво для того, щоб досягнути своїх політичних цілей, провокує громадянський конфлікт в Україні й підтримує його, навіть попри те, що Виговський у Переяславі в лютому 1658 року під час однієї із рад йде на цілу низку поступок цареві. Зокрема, в тому, щоб воєводи були в багатьох крупних містах Гетьманату. Але за це він хоче врешті-решт отримати підтримку, принаймні в тому, аби Московська держава не надавала допомогу опозиції.

Але навіть після цього Москва демонструє своє бажання зберегти опозицію для того, аби тиснути на Виговського. Як Виговський тоді казав: «Москва хоче мати гетьмана, якого можна, взявши за хохол, за собою водити». Ось така метафора справді передає те, яку модель російське керівництво намагалося (і намагається досі! – ред.) зробити з України. І лютий 1658 року стає переломним в стосунках із Москвою.

А до того маємо заяви, підтверджені трансільванськими послами, які були в Україні в серпні 1657 року і прямо писали, що Виговський сподівається за допомогою Москви отримати гетьманську булаву. Тобто, попервах ніщо не вказувало на те, що Виговський планує орієнтуватися на Річ Посполиту чи на когось іншого.

Виговський прийшов до Варшави саме за потреби прийти до Бахчисараю. Тому що після Переяславської ради у січні 1654 року Кримське ханство підписує союзну угоду із Річчю Посполитою. І цей союз Криму і Речі Посполитої діяв впродовж наступних 12 років. Історики пишуть, що ніколи цей союз не був таким тривалим, а в цьому випадку це справді було так.

І склалася така дивна ситуація: за тих умов надати реальну військову допомогу Виговському міг кримський хан. І так воно і відбувається, починаючи з весни 1658 року, коли відбувається перший бій із повсталими козаками під Полтавою. Але оскільки кримський хан є союзником польського короля, то виникла б дивна ситуація, якби кримський хан допомагав Виговському, який перебував у конфронтації із Річчю Посполитою.

І тому для того, аби стати союзником кримського хана, Виговському треба було налагоджувати стосунки із Річчю Посполитою. Ми маємо лист Виговського від березня 1658 року до польського короля: йдеться про попередні умови угоди і перше прохання гетьмана в цьому листі про те, щоб король вплинув на кримського хана, аби той вислав війська в Україну. І так це відбувається по хронології.

Просто він враховував реальний стан справ у Війську Запорозькому, де була потужна промосковська старшинська партія, і гетьман мусив зважати на їхні настрої. Якщо ми візьмемо саму Гадяцьку угоду, то там ціла низка цікавих речей вписана, очевидно, саме з тим, аби не дратувати оцю промосковську партію. Наприклад, один із пунктів угоди передбачав, що у разі війни між Річчю Посполитою і Московським царством козацьке військо буде звільнене від участі у цій війні. Тобто, відвертий такий реверанс в бік Москви, аби притлумити антимосковський настрій цієї угоди. Або там же Виговський висловлюється про те, що Московське царство також може долучитися до цієї Гадяцької угоди, щоб створити не лише польсько-литовсько-українську федерацію, але ще і за участі Москви. Звичайно, тут було більше риторики, аніж політичної практики. Утім, спроба продемонструвати, що Гадяч не спрямований проти Москви, явно простежується… Інша справа, що цар, звичайно, цьому не повірив.

Є такий вислів: навіть поганий мир – ліпше гарної війни. У цьому випадку мир був не поганим – він був гарним і навіть прекрасним. Чому я так кажу? Тому що 10 років тривала війна, а тепер Гадяцька угода передбачає амністію всім учасникам, загальне прощення. І друге – козацька державність, яка була утворена під час цієї війни, мала залишитися і в трансформованому вигляді вмонтованою в оновлену Річ Посполиту. І саме в тому, що це оновлення Речі Посполитої відбувалося, полягала геніальність.

Замість Речі Посполитої двох народів мала постати Річ Посполита трьох народів: до Корони польської і Великого князівства Литовського мало долучитися Князівство Руське. Вони були абсолютно рівноправні, мали власну адміністрацію, фінанси, військо і так далі. Власне, ота шляхетська основа Речі Посполитої доповнювалася козацьким началом, і це мало нівелювати той конфлікт, який був для Речі Посполитої руйнівним впродовж щонайменше півстоліття. І гетьман Війська Запорозького мав бути одночасно і воєводою київським, і першим сенатором. Тобто, він мав поєднати і козацьке, і шляхетське начало і таким чином притлумити той конфлікт.

Гадяцьку угоду можна умовно поділити на політичний блок, який, на мою думку, справді геніальний, але є соціальний блок, який містить багато проблем. Але я б не сказав, що це була помилка творців цієї угоди – це була така неминуча об’єктивна реальність, з якою важко було щось зробити. Тобто, неможливо розширити права однієї частини суспільства, при цьому не звузивши права іншої частини.

Права були обмежені багатьох. Бо коли йшлося про те, що козаки отримують права політичного народу, тобто прирівнюються з правами шляхти, то шляхта втрачала щось, а натомість вимагала якоїсь компенсації. Причому компенсації, з її точки зору, абсолютно законної, проти чого важко було сперечатися Виговському.

Йшлося про реституцію прав власності шляхти на маєтність в Україні. Це законне право, тому що вони на законних підставах володіли цією землею. Але що означала реституція прав для шляхти? Вона означала те, що ці маєтки, які під час революції козацька старшина або козаки встигли прибрати до своїх рук, мусили віддати старим власникам.

Другий момент зачіпав інтереси поспільства – міщан і переважно селян, які жили на шляхетських землях. Якщо вони за ці 10 років, поки йшла війна, вже встигли забути, що таке залежність, що вони мають своєму панові платити якісь податки, виконувати роботи – а тепер це все мало в якійсь мірі відновитися. Звичайно, в угоді мало бути прописано, що це все має бути унормовано і не надто обтяжливо, але тим не менш, це поверталося.

Один блок, який викликав спротив і рядового козацтва, і частини старшини. З іншого боку, візьмемо шляхту, яка також багато що втрачала. Якщо вона раніше володіла монопольними політичними правами, то тепер мусила поступитися на користь козацької старшини. Це також викликало спротив з її боку.

Неприйняття з боку шляхти зумовило те, що при ратифікації угоди на Сеймі в травні 1659 року з неї вилучили низку цікавих моментів, які були важливі для козацької старшини, які покращували її іміджевий бік в Україні.

Коли приїхали з цього Сейму козацькі посланці і дали Виговському почитати підсумковий документ, то він в розпачі сказав, що, мовляв, ви ж мені смерть привезли. «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз» – така була його дослівна фраза. Із вересня 1658 року до травня 1659 року – цих півроку між підписанням документа і його ратифікацією тривала наполеглива боротьба. Українська сторона, наприклад, хоче розширити територіально межі князівства Руського на Волинь і Поділля. Мова йде про церковну унію, яка спочатку мала бути ліквідована, а насправді вона не була ліквідована. Йдеться також про кількість козацького реєстру, який мав бути 60 тисяч, а тепер скорочувався до 30 тисяч. Тобто, розумієте: 30 тисяч козаків мали втратити козацькі права. Ну хіба це не вирок?

Пізніше Юрій Хмельницький, коли став гетьманом, наприкінці 1659 року писав до Варшави, що козаки були невдоволені угодою, оскільки Виговського на Сеймі представляли його люди. І саме ці люди – і родичі, і наближені, і челядь – отримали все, а заслужені старшини Війська Запорозького були ображені. Ця особиста образа також зіграла значну роль.

За словами тодішнього генерального писаря Пилипа Орлика, в 1707 році старшина зібралася в Києві, і полковник миргородський Данило Апостол брав у бібліотеці «Пакти гадяцькі», і вони читали, шукаючи вихід, як позбутися опіки Москви.

Але навіть через 100 років після того гетьман Розумовський, коли проводив реформу, то проводив її у відповідності із тим, що було прописано в Гадяцькій угоді. І польська сторона, що цікаво, під час Коліївщини 1768 року, видає у Варшаві документ, де теж посилається на «Пакти гадяцькі», як доказ того, що вони намагалися толерувати православну Русь. Тобто, наслідки Гадяцької угоди насправді були довготривалими.

Віктор ГОРОБЕЦЬ,  історик

СУБ’ЄКТИВНІ НОТАТКИ ПРО ГРОШІ І СТАТКИ. А ЯКОЇ ДУМКИ ВИ?

Іноді маю дискусії, нехай і дружні, щодо матеріального: грошей, майна і т.д. Одразу скажу, що гроші дають багато свободи і з ними набагато ліпше, як без них. Але…
Зрештою, я маю лише трикімнатну квартиру (у панельному будинку на 8-ому поверсі у звичайному спальному районі) і більше 30 власних книжок (віршів, прози, есеїстики). Кожен із Вас може зайти до мене у гості і переконатися, як небагато можна надбати, пишучи книги! Я ані не вихваляюся цим, ані не прибіднююся.
Лише констатую результати свого свідомого життєвого вибору, до якого ще додалося вроджене невміння підлабузнюватися. Я свідомий, що це шлях для невеликої кількості людей. Маю родину і кількох людей, яких можу назвати друзями. Маю чимало симпатиків, яких теж люблю всією душею.
Але… Невеличка, так би мовити, медитація, друзі. Чи належать нам наш будинок, наша машина (у мене її нема), наша дача, наші рахунки (у кого вони є)? Начебто нерозумне запитання: звісно, належать. Але якщо подумати ще, то може трапитися все, що завгодно.
Чи належать нам наші найближчі люди? Ні, звісно. Діти, належачи до іншого покоління, мають свій шлях і цінності. Дружина чи найближчі друзі теж окремі особистості. Інші кохані люди, яких ми зустрічаємо на шляху? Нема нічого нетривкішого… Як писав французький рекламіст, ще й письменник, Фредерік Бегбеде, «кохання живе три роки».
Чи належить нам наше тіло? Звісно, але… Тільки найпростіший приклад – певно, всі бачили, як наш вирваний зуб викидає у відстійник зубний хірург? І зуб вже стає шматком органічної речовини, що перероджується в іншу речовину… Так у певний час і з усім решта.
Нам належить наш розум, наша пам′ять? Звісно. Але наступає склероз, хвороба Альцгеймера, стареча деменція… Мені було колись моторошно спостерігати, як моя бабуся Ганна, що від 28 років чекала свого чоловіка Антона з війни і знала напам’ять десятки тисяч – не перебільшую! – народних пісень, у похилішому віці не пам’ятала подій…
Напевно, нам – як дітям космосу і природи,- не належить нічого. Або нам належить лише наша душа.
Політики чи великі багатії не читають моїх дописів. Але все ж – і їм, і всім нам, включно із собою, нагадую слова Вчителя: «Цілий світ завоюєш, а душу свою загубиш»…

Степан ПРОЦЮК

Скажу більше: гроші – це зло, великі гроші – велике зло. А гонитва за ними – ще більше. Саме вони – в різних іпостасях, обставинах, ситуаціях, вчинках, діях, думках, мріях, бажаннях, навіть у молитвах декого, їх нестача чи надлишок – стають причиною розбрату в родинах, сварок у сім’ях, ворожнечі між сусідами, грабежів, убивств, зрештою – бунтів, переворотів, революцій і війн… Так і знищуються душі, тобто сердечність, щирість, совість, честь, справедливість, доброта. Знищується сама Велика Любов людини до себе подібної, до природи, до світу, до планети і Всесвіту Всевишнього. Тому Земля кровоточить віками, катаклізмує і катастрофує… І кінця цьому поки не видно… Бо гроші скрізь правлять бал…

Василь АЛЄКСЄЄВ

ПОТРІБНО РАЗ І НАЗАВЖДИ ПРИПИНИТИ МИРИТИСЯ ЗІ СВОЄЮ ВТОРИННІСТЮ У РІДНОМУ МІСТІ, ВІДЧУТИ СЕБЕ ЧАСТИНОЮ ПОВНОЦІННОЇ ГРОМАДИ

Чого ми хочемо? Чи маємо ми право бути задоволеними тим, що відбувається у місті? Чи ми собі не нав’язуємо його? Чи не ховаємо голову в пісок?

У далеких 90-х я змушений був податися в світи. Тоді – ще тоді – Стрий мав десятки гектарів земель запасів, доволі потужну матеріально-технічну базу, чимало майнових активів, комунальних приміщень, з десяток напівприватизованих, але ще діючих заводів і, уявіть, навіть власне летовище.

Важко повірити, чи не так?

А що має Стрий сьогодні? Фестиваль аферистів раз на 4 роки під час виборів, де місто наводнює нове нашестя народних спасителів, супергероїв, борців із корупцією, які показують «нові горизонти», ставлять нас на «шляхи самореалізації», згадують наші «споконвічні цінності» – Степана Бандеру, підняття прапора вперше в Україні… І це все – за наші гроші.

Організатори фестивалю запропонують нам «революційні прориви» та «унікальні шанси» й підірвуть на дурниці тих, хто завжди підривається на будь-що, лише б наливали. Вони торгуватимуть радикалізмом та історичними іменами, а тим часом місцеві чиновники крадуть ще більше, бачачи перед собою не людину, не її нужденність, потребу, біль, розпач – а потенційного хабародавця. І все менше тих, хто просто і чесно працюватиме.

Для того, щоби нащадки подякували, їм потрібно щось залишити, себто щось суттєве, а не купу порожніх пляшок, залатані ями, вкрадені мільйони з міської казни та запозичені в когось слова. Чому? Бо «великий спадок» формують, докладаючи своє до спільного.

Усім нам є за що дякувати цьому місту, і щоб наша совість не лишилася за кадром – потрібно раз і назавжди припинити миритися зі своєю вторинністю у рідному місті, відчути себе частиною повноцінної громади, зрештою показати їм інший Стрий. Адже, повірте, нікому, крім самих нас, стриян, це місто не потрібне.

 Олег ФИЛИК

ВИБІР МІЖ ЖИВОТІННЯМ І ДОБРОБУТОМ ЦІЛКОВИТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ВОЛІ САМИХ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

(З часу написання цих рядків минуло 7 – сім! – років, а вони й досі актуальні)

Упродовж років і десятиліть я з інтересом спостерігаю за тим, як виникають і зникають численні ініціативи, спонукані начебто благими намірами. Але ж відомо, що саме благими намірами вимощена дорога в пекло…

Справа в тому, що одні прожекти є просто захмарними польотами, другі стосуються реалізації чиїхось персональних амбіцій (ну, який же українець не мріє про булаву Гетьмана!), треті переслідують мету суто комерційну (головна мета будь-якого бізнесу – прибутки, і від цього нікуди не дітися), четверті просто прагнуть, як тепер кажуть, попіаритися, п’яті щось ініціюють з виразно провокаційною метою…

Перше, про що я хотів би тут сказати, так це ще раз повторити: не годиться Лебідю, Ракові і Щуці навіть починати розмови про створення будь-якого проекту, в назві якого є слово „є-д-н-і-с-т-ь”!

За століття існування українського козацтва стільки тих гетьманатів було, що й перелічити неможливо… У шкільних же підручниках пишуть переважно про Запорозьке козацтво, а отже – і про гетьманську форму правління, пов’язану з цією традицією. Але ж були й інші гетьманати, меншою мірою зв’язані або й зовсім не зв’язані із Запоріжжям. Наприклад, у другій половині 17-го століття був гетьман Дубоссарський (якого сягає корінням і мій рід по батьківській лінії)…

Декому відродження гетьманства увижається у вигляді… монархічної, тобто династичної, спадкової форми правління. Комусь хочеться бачити на українському „троні” нащадка гетьмана Скоропадського. Хай він мені дарує, але досі я не помічав будь-якої активності гетьманича бодай як громадського, а тим більше – політичного, діяча ні на теренах України, ні в середовищі української діаспори. Є навіть сумніви щодо володіння ним українською мовою (як відомо, й сам Павло Скоропадський був російськомовним)…

Я з великою пошаною ставлюся до постаті Павла Скоропадського і до того, що він устиг зробити за декілька місяців свого правління (було, зокрема, засновано Всеукраїнську Академію наук, почато роботу Комісії на чолі з академіком Агатангелом Кримським для випрацювання українського правопису, робота над яким тривала десять років поспіль і який чомусь уперто приписують одному з технічних працівників комісії Голоскевичеві, і т.ін.). Порівняти з заслугами Центральної Ради, з одного боку, чи Директорії – з другого, – й справді немало. Особливо – враховуючи часи лихоліття…

 

    Заслуги гетьмана Скоропадського жодною мірою не є підставою для перетворення України на монархію і возведення на трон його нащадка, який ні таких заслуг перед Україною не має, ні юридичного права на монарший престол не має. За визначенням.

Очевидно, більше підстав мають ті прихильники монархізму, які ще не так давно активно обговорювали возведення на український престол якогось Олелька, який, до речі, не без труднощів знаходив на карті світу країну, в яку дехто намагався (чи ще й досі намагається?) пропхнути його на князювання, чи пак королювання. Так Олелько ж, подейкують, є бодай нащадком старовинного княжого роду.  Але…

Дозволю собі нагадати панам монархістам, що Русь-Україна, на відміну і від західних, і від східних країн фактично ніколи не знала монархічної, тобто традиційно спадкової форми правління. Навіть за княжої доби!

Як відомо, і в Київській, і в Новгородській Русі, князь тут ніколи не мав абсолютної влади і міг бути зміщений з престолу не шляхом перевороту (хоча траплялося й таке), а відповідно до тодішніх законів – за рішенням Віча. Звичайно, замість зміщеного князя міг бути обраний на князювання його син чи брат, але це було зумовлено не додержанням монархічної традиції, а лише тим, що саме княжі роди (скорше –  родини) були чи не єдиними осередками, кажучи по-теперішньому, політичної еліти, а отже – і джерелом кандидатів на престол. Засадничими принципами „добування столу” або „дороги на престол” були: право старшинства, отчинності, вибір народу. Тому-то історики Русі й наголошують на тому, що форма правління в Києві та Новгороді за своєю суттю не була монархічною.

Навіть Данило Галицький, діставши корону від Папи Римського, не став прикладом представника традиційної монархії. А у Великому Князівстві Литовському „юридичне старшинство з назначення” великого князя як „начальника федеративної держави” у XV столітті взагалі було замінено на „виборність великого князя” й від князювання Казимира усталене як традиція. Історичні джерела свідчать, що і процедура наставлення великого князя, і його права та обов’язки в загальних рисах нагадують інавгурації, права й обов’язки сучасного інституту президентства. Інакше кажучи, монархізмом у класичному розумінні слова тут і не пахло. (Докладніше про це див.: Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права / За ред. В. Іваненка. – Мюнхен – Київ: Ноосфера, 1994.– 220 с.)

Що ж стосується часів козацтва, то гетьманство як узвичаєна тоді форма правління нічого спільного не мала з монархічною, спадковою владою, а мала виразно республіканський характер і гетьман був виключно виборною посадою.

Звичайно, часом після відходу популярного гетьмана козаки могли обрати собі на гетьмана його сина, як то сталося після смерті Богдана Хмельницького, але це скорше виняток із правила. Якраз тому вислідом гетьманської форми правління стала конституція Пилипа Орлика. Отож гетьманська форма правління за своєю природою по суті є предтечею президентської форми правління. Отже, переконайте Верховну Раду України назвати теперішнього президента гетьманом, і питання про гетьманство знімається автоматично.

Щоб переконливіше довести абсурдність ідеї Гетьманату як монархії, зроблю ще один екскурс ув історію. Мало хто знає, що в перші роки після проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки дискутувалося питання про вибір форми правління в Америці, і як один із варіантів обговорювалося й уведення монархії. Зрештою, зійшлися на тому, що все-таки республіканська форма правління буде ефективнішою, і, як ми тепер, знаємо, не помилилися. Цікаво, що в США були випадки, коли посаду президента обіймали по черзі батько, а потім син (колись Адамси, за нашого вже часу – Буші), але ж це зовсім не перетворює республіканську форму правління на монархію (хоч, до речі, Буші є навіть нащадками галузки британського королівського роду).

Напевно не треба забувати й про те, що ми живемо не в 17-му, не в 18-му, не в 19-му і навіть не в 20-му столітті. Ми живемо у 21-му столітті й набагато краще за всі покоління наших попередників знаємо і свою національну, і світову історію, відтак ми можемо легко дійти висновку, яка форма правління краща, ефективніша. І якщо багатюща іспанська історична традиція уможливила повернення до конституційної монархії, то українська історична традиція начисто відкидає навіть обговорення можливості запровадження монархічної, династичної форми правління. Та ще й після того, що фактично було винищено, викорчувано майже всю українську аристократію, а Рюриковичі славно прислужилися становленню абсолютистської монархії в Московії, а отже – і виникненню Російської імперії. Ну, де ви тепер знайдете бодай одного українського патріота з благородною, блакитною кров’ю нащадка княжого роду?!

Україна та український народ, як уже не раз бувало, переживають черговий „важкий період” своєї історії (риторичне запитання: а чи були в історії „легкі періоди”?). Владу над Україною та українським народом узурпували сили, які ніколи не бажали, не бажають і не бажатимуть добробуту і процвітання країні та її народові. Суть їх однакова – незалежно від того, чи вони відверто демонструють свою антиукраїнську наставленість, чи рядяться у вишиванки й шаровари. Ясна річ, вони не можуть не чубитися між собою, і це – єдине, що можна справді назвати суто українською історичною традицією.

Як відомо, міжусобиці були вирішальним фактором, який спричинився до втрати могутності Київською Руссю, а потім і її розпаду. В єдності руські князі змогли протистояти будь-якому ворогові. Міжусобиці й шкурні інтереси були причиною всіх поразок часів козацтва, і гетьмани та полковники, як перед тим князі, спричинялися до руйнування того, що самі ж намагалися будувати. Міжусобиці й шкурні інтереси окремих політиків і політичних угрупувань зруйнували крихку Українську Народну Республіку після першого розвалу Російської імперії. Українські політики й політичні угрупування умудрялися гризтися між собою навіть у підпіллі та на еміграціях (чого тільки варта боротьба між бандерівцями та мельниківцями, а ще ж були й так звані „двійкарі”, „рупівці” та ін.). Те саме робиться й тепер…

Пани чубляться, а в мужиків чуби тріщать. Відтак під впливом і під тиском „панів” і „підпанків” народ перетворено на бидло, на „козлів”. Суб’єкт влади в Україні – народ – не користується ні своїм правом, ні своїм обов’язком. За інерцією, як і за радянської влади, він голосує за командами згори або продає свої голоси за подачки з барського стола. Інакше кажучи, рівень громадянської зрілості громадян України, як тепер кажуть, нижче плінтуса, що й уможливлює „владі” пожинати плоди.

Замість мрійництва та прожектерства, ліпше просто засукати рукави, іти в народ, щоб просвічувати й освічувати його, пробуджувати. Не до того, щоб „миром, громадою обух сталить” та „сокирою” будити „хиренну волю”, як колись закликав Т. Шевченко (не дай Бог, і до такого може дійти), а для того, щоб цілком сучасними засобами рішуче впливати на ситуацію в своїй країні й своїми власними зусиллями розбудовувати свою державу.

Йти в маси, створювати клуби й місцеві органи самоуправління, щоб потім, розбудовуючись, народжувати нових, природних лідерів, які, за ефективної реалізації проекту, буквально за кілька років зможуть витиснути нинішню корумповану і політично збанкрутілу владну „еліту”.

Ви є громадянами України, ви маєте свої права і обов’язки як суб’єкт влади в Україні, допомагаючи іншим усвідомлювати себе як суб’єкта влади – ви можете об’єднуватися в групи, клуби, вуличні комітети й організації районного, обласного, національного, міжнародного рівня і без команд згори, без чиїхось підказок, з власної волі і з власними переконаннями змінювати політичну, економічну, етнопсихологічну, а отже й мовну ситуацію на своїй рідній землі.

І останнє. Історія України й світового українства знає багато крикунів, які любили й люблять повчати, що та як повинні робити українці, щоб розбудувати політично незалежну й економічно потужну українську державу. Сила-силенна політичних емігрантів та біженців з України після Жовтневого перевороту та Другої Світової війни полюбляли повторювати: „Якби Україна була незалежною, то ми повернулися б туди й стільки для неї зробили!..”

Розпався Радянський Союз, проголосила Україна незалежність… А чи багато з тих галасунів відмовилися від надбаного громадянства у країнах свого проживання, повернулися в Україну, прийняли українське громадянство й узялися за розбудову своєї історичної Батьківщини?

Українська діаспора глибоко переконана, що без її змагань (тобто без активних дій в еміграції Петлюри, Бандери, Мельника, Плав’юка – далі називайте інші відомі вам імена) незалежність України була б неможливою, хоча достеменно відомо, що Радянський Союз рухнув через суто внутрішні причини і незалежність впала на терени України, а громадянство України – на голови її населення як манна небесна.

Українська діаспора також глибоко переконана, що саме вона зберегла українську мову (хоча переважна більшість уже другого покоління діаспори не можуть похвалитися досконалим або бодай побутовим знанням мови батьків), хоча ми достеменно знаємо, що ми самі в Україні, наші рідні, односельці й переважна більшість наших співвітчизників – громадян України – були й залишаються природними носіями української мови, а те, на що спромоглася діаспора, так це, їхніми ж словами, – „затримати мову” (що літературною українською мовою перекладається як „загальмувати”).

Україна була, є й буде незнищенною саме завдяки тим людям, які заселяють її територію і які є автохтонним її населенням, а точніше – її громадянами, а не завдяки тим, хто з тих чи інших причин став політичним емігрантом, біженцем, заробітчанином чи опинився за межами Батьківщини з будь-яких інших причин. Отож не можна не розуміти, що лише в якості громадянина України кожен із нас може реально впливати на ситуацію в Україні, незалежно від того, чи ми живемо в самій Україні, чи за її межами. (До речі, дуже багато писано й говорено про політичну еміграцію та економічну еміграцію, або заробітчанство, але зовсім ігноровано тему біженців з України, хоча саме вони донедавна складали переважну більшість українців у розсіянні. Біженці ж – за визначенням – завжди були, є й будуть індиферентною масою людей, якою рухає лише інстинкт виживання.)

Для будь-якої особи українського походження, але з чужим паспортом, Україна була, є і буде лише історичною батьківщиною, об’єктом романтичних мрій (ностальгії) або сферою комерційних інтересів, і нічого поганого в цьому немає. Якщо ця особа володіє великим капіталом, то через інвестування свого капіталу в народне господарство України ця особа певною мірою може впливати не тільки на економічну, але й на політичну ситуацію в Україні й сприяти прогресові чи регресові в її розвитку. Інакше кажучи, діаспора має лише дві можливості впливати на ситуацію в Україні: економічно (інвестуючи в економіку України) або психологічно (повчаннями, до яких мало хто й прислухається).

Для будь-якого громадянина України (не обов’язково етнічного українця, але українця за паспортом і патріота за духом і незалежно від того, якою мовою він розмовляє) Україна як держава була, є і буде гарантом його добробуту або ж причинком його животіння. І вибір між животінням і добробутом (а в останньому – і між рівнями добробуту) цілковито залежить від волі самих громадянин України: або вони миряться зі своїм животінням (як воно є на сьогодні), або вони мобілізують свою волю й починають реально впливати на ситуацію: (1) економічно (для цього не обов’язково мати капітал для інвестицій – треба тільки засукати рукави й навести порядок у своїй власній хаті, потім на вулиці, потім у районі, області і т.д.), (2) політично та юридично (для цього треба лише прозріти, поставити на перше місце честь, робити усвідомлений вибір і т.ін.), (3) психологічно (для цього треба лише позбутися синдрому меншовартості, піднести свою гідність, затямившии, що він нічим не гірший за німця, француза, поляка, єврея, росіянина і що його мова не менш престижна, ніж будь-яка інша…).

Володимир ІВАНЕНКО

Проф. Д-р, Український університет

21 травня 2010 р. – 25 березня 2011 р.

ПУТІН ЗРОЗУМІВ, ЩО НІЯКИХ ЧЕРВОНИХ ЛІНІЙ НЕМАЄ: РОСІЇ БОЯТЬСЯ…

Хто наважується розірвати дипломатичні стосунки з Росією?!

Навіть Україна, яка стала явною жертвою агресії, не зробила цього. Росії бояться – ось і все. Як і її непередбачуваної поведінки. Уся Європа зараз боїться Росії.

Тому й так добре, що США приєдналися і запровадили свої санкції, які за три місяці будуть набагато жорсткішими, ніж зараз. Звісно, вони стосуються хімічної зброї, але приводом для таких рішучих санкцій стало саме отруєння Скрипалів. Їх уже затвердив Конгрес, і вони обов’язкові до виконання.

У Великій Британії бояться, що двосторонні відносини з Росією перейдуть у стан повної конфронтації. Тут уже не виключені воєнні засоби. Як сказав в інтерв’ю Медведєв: «ми відповімо на ці санкції не тільки дипломатичними і економічними, а й іншими засобами», натякаючи на те, що вони застосують проти Британії воєнну силу. У формі прямих чи непрямих дій – важко сказати. Але, думаю, що непрямими силовими діями могла би бути певна блокада російськими військовими човнами у Північному морі – щось на кшталт патрулювання поблизу британських територіальних вод – їхніх атомних підводних човнів, що було б цілком умотивованою загрозою для Великої Британії. Або, скажімо, проліт над Великою Британією російських стратегічних бомбардувальників…

Таке відверте демонстрування сили і намірів її застосувати цілком можливе. Тим більше, як заявив командувач Військово-морськими силами Британії, російські ВМС значно краще підготовлені, ніж британський флот. І вони зараз розгортають у Північному морі певне угруповання британських ВМС у відповідь на повне домінування в цьому регіоні російських підводних човнів.

Отруєння Скрипаля стало спусковим гачком – терпець Заходу урвався. Якщо бути чесним, санкції, які ввели проти Росії за анексію Криму і невиконання Мінських угод, мають «косметичний» характер – точковий і секторальний. Тому серйозного впливу вони на Росію не мають.

І навіть якщо говорити про ті санкції, які почали діяти з кінця серпня, Росія відбулася легким переляком. Рубль трішки впав, але потім відновився.

Іншою буде наступна хвиля санкцій, які запровадять за три місяці після невиконання ультимативних вимог США у зв’язку з отруєнням Скрипаля. Ці вимоги фактично неможливо виконати, бо як Росія може допустити інспекторів на свої хімічні об’єкти і дати гарантію більше не використовувати хімічну зброю? Росія ніколи не дасть таких гарантій. А без них запустять другу хвилю санкцій, набагато жорсткіших – від яких справді може постраждати економіка Росії.

Росія, з одного боку, як заявив Медведєв, готується до цього. А з іншого, вважає, що це блеф, що Америка не наважиться. Росіяни упевнені в цьому, бо мають чотирирічний досвід перебування під санкціями. Обама теж «креслив» червоні лінії про застосування Збройних сил США проти Сирії і режиму Асада, тільки-но Асад удруге застосує хімічну зброю. Її застосували вдруге, втретє – і Путін зрозумів, що ніяких червоних ліній немає… І зараз він думає приблизно так: Конгрес затвердив, і це обов’язково до виконання, але виконання може бути різним. Тому що безпосереднім виконавцем є Трамп, а він залежний від російського президента. Залежний, бо скомпрометований діями Путіна і російських спецслужб, і щодо його зв’язків з Росією ведеться слідство.

Тобто, на думку Путіна, Трамп може виконувати зобов’язання щодо санкцій, але не до кінця.

Тобто Росія грає в цю гру, розуміючи, що навіть жорсткі вимоги можна якось обійти. Так само, як робила це чотири роки тому…

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, професор Київського національного університету ім. Шевченка

Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/columns/perepelycya/terpec-zahodu-urvavsya-putin-gotujetsya-do-zhorstkogo-udaru-526227.html

ЧИ ЗАЛИШИТЬСЯ УКРАЇНА ЗНОВ ОДИН-НА-ОДИН З ЧЕРГОВОЮ ЗАГРОЗОЮ ЗНИЩЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ?

Звернення Першого Національного Українського Конгресу до 115-го Конгресу Сполучених Штатів Америки та урядів демократичних країн Світу

 

Ми, делегати Першого Національного Українського Конгресу, звертаємося до представників законотворчих державних органів держав Західної Демократії з поясненням наших намірів та дій.

Після Революції Гідності 2013-2014 років український народ не здобув фактичного покращення рівня життя, захисту прав людини та встановлення справедливої законності свого щоденного життя.

В умовах агресії Російської Федерації на прикладі першої з часів Другої Світової війни анексії території сусідньої держави, наявних ознак спонсорства озброєної сепаратичноі активності на сході України – головним союзником агресора є тотальна корупція в державних органах України.

На першій лінії захисту цієї клептократичної загрози державності країни стоять правоохоронні органи, які, не зважаючи на спроби реформації, за методами роботи принципово не відрізняються від аналогічних органів попередніх режимів, включно з більшовицьким.

Поліцейські підрозділи в Україні продемонстрували своє обличчя в моменти організованого вбивства цивільних громадян під час подій на Майдані.

Нові, створені за гроші американських платників податків та дотацій урядів інших країн, правоохоронні органи, мають у своєму складі занадто багато старих людей та старої методики. Що підтверджено відсутністю покарання хоч одного вбивці Майдану за чотирирічний період правління нової постреволюційної адміністрації.

Реформи не відбулося. Реальних змін не відбулося. Люди в формі поліцейських офіцерів продовжують покривати і навіть чинити злочини, використовуючи свій державний статус. І це лише наконечник того меча тиранії проти власного народу, котрий складається з виконавчої, законодавчої та суддівської гілок влади в країні, де замість справжньої демократії існує режим олігархічного правління з приватними незаконними арміями у вигляді правоохоронних підрозділів.

75 років тому українська нація сформувала та озброїла найпотужнішу армію спротиву тиранії нацизму та комунізму.
Ця Українська Повстанська Армія чинила спротив без будь якої підтримки таких бастіонів свободи як Великобританія та Сполучені Штати Америки, або інших країн. Свободолюбиві українці були залишені найпрозволяще.

Результатом цього спротиву стали колосальні жертви найкращих представників української нації та продовження рабства для мільйонів українців ще на декілька десятиріч.

Український народ та багатства і свободи, які належать виключно йому – знову в кайданах тиранії власної клептократії з одного боку, та агресії Імперії Зла – з іншої.
Знову українська нація бореться з двоголовою гідрою.

Перший Національний Український Конгрес скликано виключно з метою повернення, якщо необхідно – то і примусового, до законності, сп‘янілої від безкарності банди злочинців, які на крові звичайних українців, прийшли до влади після Революції Гідності.

Чи залишиться Україна знов один на один з черговою загрозою знищення демократичних та загальнолюдських цінностей – залежить від вас, шановні сенатори, конгресмени та депутати законодавчих зібрань країн розвинутої демократії.

З пошаною,
Делегати Першого Національного Українського Конгресу.

26 травня 2018 року.

Прага, Чеська Республіка.

НІКОЛИ НЕ БУЛО І НЕМАЄ ЗАРАЗ НІЯКОГО ОКРЕМОГО ІМПЕРСЬКОГО «РУСКАВА НАРОДА»

Перші три частини Енеїди Котляревського були надруковані за рік до народження “создателя соременного литературного язика” Алєксандра Пушкіна. За рік до його народження. Коли Сашку Пушкіну було лише 10 рочків, з’явилося видання поеми зі словником-додатком “малороссийских слов”.

Дореволюційне енциклопедичне видання Брокгаузена і Ефрона визнає, що в «Енеїді» був здійснений перехід від староукраїнської мови до сучасноїрозмовної. Як, куди рускоміровцям запхнути цей факт? Він каменя на камені не лишає від вигадок про ініціатіву Леніна “по сазданію атдєльнава ат рускава украінскава народа”.

Не кажу вже про ідіотські легенди про українські інтриги Австрійського генштабу в часи 1-ї світової.    Чому рускоміровці не можуть визнати існування окремої мови і окремої української нації? Бо тоді виявиться, що ніколи не було і немає зараз ніякого окремого імперського «рускава народа». А є імперська бюрократія, яка століттями тупо використовує цей міф для утримання в скрепах різноликої етнічної маси від Карелії до Камчатки.

Імперію ліпили вахтовим методом без проектної документації, тому імперія вийшла “вєлікай, но нєпастіжімай”. Трохи ординського свавілля, відеречко візантійщини, контрабандне християнство, анексія самоназви українців-русинів, німецькі вигадки про всюдисущіх норманів… Монголи, греки, українці, німці, а в 20 столітті євреї, грузини, латиші з поляками ліпили імперський народ з того сміття, яке за «папіть-пажрать» готове було терпіти будь-яку наругу.

Ресурси на будівництво бралися завжди з пограбування свого власного населення, якого потім німці-царі, вожді-грузини-євреї захищали від всіляких чужих окупантів. Ну, як у тому дебілкуватому епізоді з серіалу про ментів: наша корова, нам ее и доить…
І от за цією сранню у 16 відсотків рабів з паспортами України після 4 років війни ностальгія і “любовь-уважєніє к Путіну” (за рейтингом).

Щось таке диявольське знає Путін про темне підсвідоме людей, якщо після всього, що уже відомо і про імперію, і про царя, вони готові піти на фарш заради його “вєлікіх експєрімєнтов”…

Віктор ЛЕШИК, журналіст-міжнародник, екс-президент НТКУ

БЛОКАДА ЛЕНІНГРАДА БУЛА – ТІЛЬКИ НЕ НІМЦЯМИ, А ЩЕ ОДНИМ ШТУЧНИМ СТАЛІНСЬКИМ ГОЛОДОМОРОМ

Незважаючи на всі старання московських прокурорів, звинувачення в блокаді Ленінграда було зняте з Німеччини в Нюрнберзі. А якщо Німеччина не винна, хто ж тоді винен в загибелі майже 700 000 петербуржців?

Мій дід закінчив успішну свою кар’єру незадовго до мого народження. І виною тому послужило його НЕ небажання, а неможливість далі мовчати. Він втомився постійно мовчати, і почав дуже багато розповідати про те, про що в СРСР боялися думати. Він почав розповідати правду про “Велику Вітчизняну Війну”. Страшну огидну правду, від якої кров стигла в жилах і просто ставало моторошно.

При цьому, він не казав нічого особливо кримінального. Просто історії з життя, з яких мені особливо запам’яталися його розповіді про “заблокований німцями” Ленінград. Він прямо говорив: «Ніякої “Блокади” з боку німців ніколи не було! У місто вільно доставлялися військові, боєприпаси, їжа і навіть такі небачені вишукані страви як тістечка!»

Мало того, поки сотні тисяч “блокованих” петербуржців гасли як свічки від холоду і голоду, його приятель постачальник хвалився тим, що знищував несвіжі прострочені тістечка, які відмовилися їсти панове комісари! Він до сліз сміявся, розповідаючи про гори золота, діамантів та інших цінностей, які він зміг виміняти на хліб! Хліб, який він також винищував, якщо не встигав обміняти. І все навіщо? Щоб не порушувати наказу! Наказу, з якого випливає те, що інформування про справжній стан речей було суворо заборонено.
Місто банально задушили, як свого часу задушили Україну – влаштувавши Голодомор.

Найстрашніше для мене в цій історії, що розривало мою уяву на шматки, було навіть не те, що заповзятливий постачальник нажив собі величезні статки. І не те, що він замість того, щоб роздати хліб “СВОЇМ” – палив його. Найжахливіша для мене інформація про те, що його дружина, чи то від нудьги, чи то від неробства настільки від’їлися в “блокадному” Ленінграді, що банально не могла встати з ліжка!

Уявляете собі, в той час як співвітчизники рятувалися тим, що їли одне одного, жінка примудрилася настільки округлитися, що перестала навіть ходити!

Зрозуміло, що можна мені і не повірити, як і моєму дідові, але ось вам ще більше фактів, знайдених петербурзьким істориком Ігорем Богдановим на основі вивчення архівних документів, «Ленінградська блокада від А до Я», де зазначено:

«В архівних документах немає жодного факту голодної смерті серед представників райкомів, міськкому, обкому ВКП(б). В їдальні Смольного були доступні будь-які продукти: фрукти, овочі, ікра, булочки, тістечка. Молоко і яйця доставляли з підсобного господарства у Всеволожському районі.

Інструктор відділу кадрів міськкому ВКП(б) Микола Рібковскій був відправлений відпочити в партійний санаторій, де описував в щоденнику свій побут: «Кожен день м’ясне – баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне – лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грам білого і стільки ж чорного хліба на день … і до всього цього по 50 грам виноградного вина, доброго портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні на свій смак».

Данило Гранін спільно з Олесем Адамовичем опитали близько 200 блокадників і написали «Блокадну книгу». Книга вийшла політично коректною. Правду автор почав публікувати пізніше. Так, у 2014 році, в журналі «Звезда» була опублікована його стаття «Як жили в блокаду»:

«У будинках лежали непоховані небіжчики, лежали в квартирах жертви голоду, морозів, що потрапили під снаряди, лежали в підворіттях; я бачив мерців у засніженому трамваї, я сам туди зайшов сховатися від вітру. Навпроти мене сидів зовсім білий літній чоловік без шапки – напевно, хтось її взяв. …

    Голод зводив з розуму, людина поступово втрачала всі уявлення, що можна, що не можна. Вона готова жувати шкіру ременя, виварювати клей зі шпалер, варити засохлі квіти. Раніше мене жахало людоїдство. На війні я зрозумів, що не любов, а «війна і голод правлять світом». …

Офіційно, тільки в грудні 1941 року за подібні злочини були притягнуті до кримінальної відповідальності 26 осіб, в січні 1942 року – 336 осіб, за два тижні лютого 494 людини, в березні – вже понад тисячу.

У місті в день вмирало до 3000 осіб. Людожерам не треба було і особливо напружуватися, щоб знайти їжу.

Але, це все полеміка. На практиці питання куди більш зловісне.

За офіційними даними, під час блокади померли 671 635 осіб – ці цифри були представлені на Нюрнберзькому процесі в 1946 році.

Але ось тільки довести провину Німеччини за вигадану в Кремлі “Блокаду” московським прокурорам не вдалося…

Що ж робити? Що робити, якщо німці не винні? Кого звинуватити? Хто ж може відповісти за загибель більш ніж півмільйона петербуржців? Генералісимус керував країною і армією? А ось і ні!

Товариш Сталін вирішив, що в “Блокаді” винні керівники Ленінграда, а тому вони і повинні понести покарання. Як і в 1937 швиденько було состряпано «Ленінградську справу», і в 1949-1950 роках кілька десятків людей з вищого керівництва Ленінграда були страчені, а понад 200 отримали різні терміни тюремного ув’язнення. Після смерті Сталіна вони були реабілітовані, «за відсутністю складу злочину».

Правда от суду над “Товаришем Сталіним” не відбулося.

Що тут можна додати?

Що не варто дивуватися тому, що предки древніх людожерів виправдовують дії людожерів сучасних? Що для Росії це нормально – виправдовувати злочини влади і навіть пишатися ними?

Що можна додати, коли картина настільки жахлива, що всі жахи Пекла тьмяніють поруч з нею?

Сталіну був потрібен міф. Героїчний міф. І він його створив.

Він його створив. А за його ініціативу відповіли інші. Ті, кого він сам вибрав. Це принцип кремлівської влади, принцип на якому ґрунтується могутність Кремля. Не будь вони настільки жорстокими – не втримати їм такої кількості голодних і пограбованих рабів.

І ось ще знаєте, що цікаво. Що напевно, якби найближчим часом на Росії аналогічна ситуація, закрий Росія кордон із зовнішнім світом, історія з “блокадним” Ленінградом повториться. Тільки в масштабах країни.

Росіяни будуть вмирати з голоду, жерти один одного і пишатися. Собою, своїм подвигом, своєю країною…

А Путін? Що Путін? Його канонізують, і будуть ставити пам’ятники по країні, як сьогодні Сталіну.

Ставити і пишатися, що він навчив їх харчуватися один одним.

Микола ІВАНОВ

Український інформаційний простір

ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ ЗЛОЧИНІВ НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ОПИСАВ 80 РОКІВ ТОМУ ОРУЕЛ У СВОЄМУ “КОЛГОСПІ ТВАРИН”

Ми раз по раз обурюємося тим, що представники режиму Януковича та інших груп російського впливу в Україні зміцнюють свої позиції, все сміливіше виходячи в легальний публічний простір країни. Спочатку історія із Медведчуком та каналом “112”, потім з’являється новина про те, що Портнов бере під контроль “NewsOne”. Колеги Портнова, які не стали втікати за кордон під час Революції Гідності в Україні, за кількома винятками, почуваються доволі комфортно і впевнено. Дехто навіть уже зібрався працювати на штаб кандидата в президенти Петра Порошенка, який прийшов до влади після такого ненависного для цих політиків “перевороту”.

Маємо право на обурення. Один відомий журналіст написав: “Вони повертаються”. Я з цим категорично не згоден. Вони – російська п’ята колона і кати Майдану – не повертаються. Вони вже давно тут.

    Вони повернулися в той день, коли частина правлячого класу, що отримала владу після втечі Януковича, прийняла вихолощений закон про люстрацію та не стала в ньому чіпати виборних посад. Вони повернулися після того, як їх допустили до участі у виборах, а регіонали в перші дні після втечі Януковича в кулуарах переконували деяких політиків, щоб їх не чіпали, бо вони ще пригодяться новій владі. Вони вже чітко зрозуміли, що стали майже господарями тут, коли почали давати владі голоси за потрібні закони в парламенті та коли оточення нинішніх топ-політиків почало домовлятися з міністрами-втікачами уряду Януковича-Азарова про спільні оборудки і торгівлю токсичними активами.

Тому не коректно говорити про загрозу реваншу. Він вже відбувся. На жаль.

    Це спонукає до формування принципово нового порядку денного. Проте, правлячий клас цього робити не збирається. Не зацікавлений та й не здатний. Все зводиться до того, хто буде в другому турі і хто який шмат впливу отримає за результатами виборчих баталій, які цього разу будуть певно найбільш брудними за весь час в історії українських виборів.

Ми можемо багато закинути владі, проте глобально один з її найбільших злочинів описав майже 80 років тому Оруел у своєму “Колгоспі тварин“. Розповідається там про те, як всі тварини ферми повстали проти своїх гнобителів – людей та вигнали господарів з ферми й почали господарювати самі. Попри гарні гасла про рівність і братерство, відразу знайшлися ті, хто вирішив, що стане рівнішим за інших – свині. Вони поступово перейняли звички людей, оселилися в їхніх будинках, стали вживати їхній алкоголь, спати на їхніх ліжках. Вони перекрутили історію повстання проти гнобителів, вигнали або вбили тих, хто боровся найзатятіше, найсміливіше, був поранений у важкому бою із колишніми господарями. Потім переконували всіх, що саме ці найсміливіші й найдостойніші працювали на ворога і мало не воювали проти повсталих тварин, що вони досі будують змови, живучи на сусідніх фермах. Вони виростили псів, які їх вірно захищали, охороняли їхнє багатство, створене працею інших тварин і привласнене свиньми. Словом, перетворилися на гнобителів та перейняли їхній спосіб життя. При цьому, незгодних карали на смерть.

І кульмінацією стало те, що в решті-решт вони сіли за один стіл з людьми – вчорашніми гнобителями і ворогами. Об’єдналися з ними у своєму прагненні до влади і надмірного багатства.

    Нещодавно президент заявив про те, хто на його думку є загрозою. Туди потрапили хто завгодно, але не Кернес із Трухановим, не Добкін, Шуфрич, Медведчук та інші представники російського лобі та відвертого криміналу. Тобто, не відверті українофоби, які відкрито публічно працювали або працюють проти України в інтересах Кремля.

ЗМІ пишуть, що дехто з цих людей вже став союзником для Порошенка, дехто з них відкрито це підтверджує. Із деким оточення президента зустрічається за кордоном і не відомо про що домовляється. Отож, вони не вороги, а скоріше друзі.

Це сильно нагадує поведінку героїв Оруела, які вчора говорили про ідеали повстання проти гнобителів, а потім сіли з ними за один стіл.

А відверті звинувачення і поливання брудом з боку влади добровольців та волонтерів, які тягнули на собі тягар війни у найскрутніші часи, та націоналістів, які були організаційним і банально фізичним каркасом протесту 2013-2014 років, нагадує те, як герої “Колгоспу тварин” з часом переписали історію і перетворили героїв на зрадників.

    Це один із найбільших злочинів правлячого класу. Така поведінка прикривається патріотичними гаслами і націоналістичною риторикою. Це означає, що суспільство відверто дезорієнтують і вводять в оману, а розширення впливу регіоналів та сепаратистів – це наслідок непокараного зла. Хоча всі можливості покарати їх та обмежити можливості для реваншу були.

Олександр СОЛОНЬКО (Gazeta.ua)

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України