• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

Чи має Україна майбутнє?

Олег К. Романчук

Травень 2014 -го. На сцені столичного Палацу «Україна» артисти «Вечірнього Кварталу» виступають з оригінальною пародією на утеклих «колишніх». Новітні представники «Бело-золотой гвардии, третьей волны эмиграции» свій виступ завершили на оптимістичній ноті: «Не падайте духом, ми скоро вернемся. Еще в Украине полно дураков».

На жаль, вони мали рацію. Дурнів, як і «свинопасів» (за Дмитром Донцовим) – пасивних людей, які дбають винятково про свої інтереси і ставлять їх вище за потреби держави – в Україні після Революції гідності не поменшало. І коли чую, що український народ мудрий, то вмент згадую, що лідером цьогорічних президентських перегонів, цього безпрецедентного за кількістю учасників політичного дійства, став керівник «Вечірнього Кварталу» шоумен Владімір Зеленський. Про реінкарновану королеву інформаційних маніпуляцій та інших 42 зареєстрованих ЦВК охочих дістатися до президентської булави наразі не йдеться. Про інше мова. Дуже складно уявити очільником держави Насірова, Киву, Мураєва, Вілкула, Ляшка, Капліна, Садового, Литвиненко… Одне слово, за державу образливо.

Україна по суті стала посміховиськом для всього світу, а найперше для тих, хто за «порєбріком». Серед 93 громадян, які вирішили податися у президенти, «клоуни» і «джокери», політичні авантюрники і пристосуванці, кандидати технічні й підставні. В окремих пунктах програм шести претендентів відверто мовилося про ліквідацію незалежності України або зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, пропаганду війни. Мало того, аналогічні пункти були зафіксовані навіть у програмах кандидатів, які внесли грошову заставу.

«Ніщо так не потребує моральності, як політика. Особливо тоді, коли людство дичавіє» (Фазіль Іскандер). Станом на 5 береня 43 кандидати беруть участь в президентських перегонах, що нагадують фарс і абсурд, фантасмагорію, ірраціональний шабаш безглуздя. Це клоунада чи епідемія політичного здичавіння? Що можуть сказати з цього приводу конспірологи, які досліджують черговий експеримент над країною? Та найімовірніше, маємо банальне підтвердження того, що попри всю свою соціальність, людина таки найперше залишається особиною біологічною, якій передовсім властиві емоції, рефлекси, ніж раціональне мислення.

Дехто з кандидатів на президентську булаву вже давно відчув азарт і смак боротьби за місце під політичним сонцем, хоча з моральними якостями у багатьох з них далеко не все гаразд – усіляких «скелетів» у їхніх політичних шафах передостатньо. Тож навряд, що хтось з них до 7 березня подасть заяву в ЦВК про відмову балотуватися на пост президента і повернути собі внесену заставу.

Мало хто з претендентів може відповісти на запитання: що корисного зробив для України. Обіцянки багатьох з них – це навіть не популізм, а цинічний більшовизм. Побачивши гасло «Вірю в Україну!» мимоволі хочеться уточнити: «А ось з цього місця, будь ласка, «пападробнєє»…

«Не падайте духом, ми скоро вернемся. Еще в Украине полно дураков». Так отож. Люди ведуться на відверту брехню політиканів, один з яких, приміром, заявляє, що ціну на газ зменшить удвічі, а розмір пенсій збільшить вдвічі, тільки-го переможе на президентських виборах. Чи замислюються громадяни-виборці, що Україна – це парламентсько-президентська республіка. Де в Конституції написано, що президент займається зарплатами, пенсіями, інноваціями, інвестиціями, економікою, бюджетом?

Дивує, чому більшість українців не задаються питанням: «Хто ці люди, які вирішили позмагатися за президентську булаву? Що вони насправді вміють, знають і можуть, яким управлінським досвідом володіють? Яку позицію займали в трагічному для української державності 2014 році? Наскільки реалістичними обіцянки кандидатів? Яку ідеологію сповідують?»

Надто коротка політична й історична пам’ять електорату про «білі» й «темні» плями в біографіях претендентів може зіграти злий жарт з Україною, а відтак з її громадянами.

Бо коли обиватель ведеться на популізм і демагогію політичних паяців, неприхованих і замаскованих мерзотників та україножерів, поділяючи їхні большевицькі гасла, коли керується емоціями, а не здоровим глуздом, то нічого доброго у висліді держава не матиме.

Пригадався напрочуд влучний саркастичний дотеп Романа Купчинськго: «Коли будеш ціле життя хрунем, а останній рік – патріотом, поховають тебе, як князя, коли навпаки – поховають тебе, як пса. Це дуже практично, але не педагогічно». Щось є в цьому…

Безумовно, інспірований ворогами України «керований хаос» дається взнаки. У результаті – всі проти всіх. Реанімовані гасла «анархія – мати порядку» і « хто не з нами – той проти нас» відчутно збільшують ентропію суспільних настроїв. Сприяє цьому і дивний слоган «Або Порошенко, або Путін». За такою химерною логікою копірайтерів з Банкової інші 42 кандидати на пост президента є потенційними «агентами Путіна», зокрема й цинічний веселун з суперечливим бекґраундом і браком управлінського досвіду в масштабах держави та з розмитою ідеологією, яка не має нічого спільного з україноцентризмом, і жінкою з вельми непривабливою політичною біографією. Та саме ці двоє згідно соціологічних досліджень створюють найбільшу конкуренцію діючому президентові. Чому «агентів Путіна» так багато розплодилось саме напередодні виборів?

Але ми про хаос. Нині в Українській державі направду політичний балаган, безлад, безбаш. Ентропія електоральних уподобань «зашкалює».

У Середньовіччі за хаос відповідав диявол, а порядком опікувався Бог. Дехто переконаний, що сучасний диявол живе «за порєбріком» і має московитську прописку. Можливо. Але хто відповідає за порядок в Україні? «У нас при владі – морально деградовані особи» (Віктор Шишкін, перший генеральний прокурор України, суддя Конституційного Суду України у відставці). Чи не тому молодь «по пріколу» висловлює протест проти нинішньої влади, переносячи, зокрема, свої симпатії та очікування на телегероя-шоумена. Мовляв, чому б не проголосувати за коміка і подвитись, що з того вийде? Логіка молодих: чому б не дати шанс «новому обличчю»? Така пофігістська позиція бентежить, засмучує і тривожить. Подібні експерименти над державою вкрай небезпечні.

Тим часом експерт МЦПД Ігор Петренко переконаний: «Врятувати «солдата» Зеленського вкрай важливо для України, адже він – перший позасистемний кандидат нового покоління, який не обріс іще політичними домовленостями та понятійними угодами. Його поразка буде програшом ідеї Нової України, всіх політиків нової генерації, які бажають реальних змін, а не бутафорських реформ, які прикривають десятирічний дерибан ресурсів країни, що тануть».

Квакерам Порошенка дуже складно пояснити привабливість феномену політичного зубоскальства. Досить згадати хамсько-образливі випади «95 кварталу» проти київського міського голови. Чому фаворитом серед молоді стала безідейна людина, яка ментально не почувається українцем (і навіть наголошує, що не є українцем), яка мову народу, серед якого давно живе, почала вивчати щойно 2019 року? «В стадії становлення Президентом України має бути етнічний українець. Це просто моє переконання» (Віталій Портников, відомий український журналіст, етнічний єврей). До речі, чому не наважився, навіть «по пріколу», піти в президенти успішний шоумен і патріот Сергій Притула або співак Святослав Вакарчук? «Взагалі, вважаю, що коли йде мова про посаду президента, то насправді це йде мова про долю мільйонів людей. Ставити власні політичні чи в принципі людські амбіції вище за долю мільйонів людей – це безвідповідально. Я – людина відповідальна» (Святослав Вакарчук).

Найбільша вада сучасних українців, а надто молоді, – НЕВІГЛАСТВО, брак елементарних знань. У висліді в їхніх головах переважає інформаційне сміття з інтернету. Замість культури – руїна.

Успіх примітивного зубоскальства шоумена не є наслідком конфлікту поколінь, а віддзеркаленням плачевного стану знань, культури й моралі в українському суспільстві. Досить згадати сюжети бодай кількох вистав «Вечірнього кварталу», аби переконатись у слушності сказаного.

Листопад 2011 року. Під керівництвом Владіміра Зеленського «95 квартал» натхненно «тролить» депутатів Львівської обласної ради. Це не була доброзичлива пародія, не дружнє підсміювання, кепкування над засіданням сесії місцевого парламенту. Разом з іншими учасниками політичного шоу Зеленський аж ніяк не «дер лаха» з депутатів – театралізоване дійство на жарт «не тягнуло». Це не був дотепний політичний скетч-інтермедія, не каламбур і не смішний «стьоб», а брутальний за формою і виконанням професійно зрежисеризований чітко артикульований театралізований памфлет – знущальне за формою висміювання українців. Гра акторів «Студії 95» свідчила, що вони щиро поділяють (ідеологічно та емоційно) українофобську позицію сценаристів та режисерів дійства. Особливо вирізнявся своїми недолугими «жартами» ведучий шоу Владімір Зеленський: «Перше слово надається голові фракції «Бий жидів». На засіданні присутні представники партії «Бий жидів» і «Бий москалів».

Такі «дотепи» цілком «тягнуть» на статтю кримінального кодексу – розпалювання ворожнечі за національною ознакою. Вже тоді вербальні «перли» лідера «Вечірнього кварталу» та його учасників мали б викликати зацікавлення СБУ. Прецедент вигулькнув цьогоріч – на початку лютого Національна рада України з питань телебачення й радіомовлення оштрафувала «NewsOne» за мову ворожнечі у виступах гостей і ведучих програм. СБУ вказала Нацраді, що окремі програми поширювали висловлювання з ознаками «прихованого заклику до агресивних дій та програмування агресивної поведінки глядачів». Крім того, моніторинг засвідчив, що в телеефірі формують уявлення про «фашизм і націонал-соціалізм» керівництва України та частини населення тощо.

Тим часом у згаданому «Вечірному кварталі» не просто зубоскалили. Це був справжній парад антиукраїнства: один з «депутатів» на прізвище Часник з фракції «Сало» партії «Мамалига» нагадує ведучому, що є автором підручника «Анатомія москаля»; інший «депутат»стурбовано повідомляє присутнім, що діти в школі вивчають «Періодичну систему Бандери»; затим лицедії «Вечірнього кварталу» під керівництвом Зеленського починають обговорювати регламент користування туалетом в обласній раді. Вислід цих дебатів: право першими користуватися туалетом мають представники титульної нації…

Це навіть не вульгарність. Підтвердженням використання принизливої для українців і Української держави лексики став скандальний виступ «Кварталу 95» на фестивалі гумору в Юрмалі, коли Владімір Зеленський в ролі українського президента виставив Петра Порошенка жебраком в очах громадян Латвії, а Україну порівняв з «актрисою з німецьких фільмів для дорослих». По суті була влаштована публічна дискредитація й приниження Української держави. «Не тягнув» на експромт «дотеп» з Юрмали: «Ми (українці. – О. Р.) народ, у каторава культури хватаєт всєво ліш на чєтирє дня».

Можна припустити, що ідеологічною платформою «Вечірнього кварталу» і його керівника є продумане культивування в українців комплексу «меншовартості»,

І справді. Навесні 2014 року Володимир Зеленський у студії ТСН задекларував свою далеко не державницьку позицію: «Если на востоке и в Крыму люди хотят говорить по-русски, отцепитесь, отстаньте от них… Россия и Украина – действительно братcкие народы… У нас одинаковая кровь. Мы все друг друга понимаем, независимо от языка».

Тоді ж в ефірі одного з телеканалів шоумен звернувся до ще чинного президента України Віктора Януковича та його російського покровителя Володимира Путіна і заявив, що готовий «благати на колінах» аби не допустити війни. Так могла вчинити лише людина без державницького, українського мислення, яка через свій примітивний жарт починає запобігати перед «піхотинцем Путіна» – Кадировим. Хтось може уявити шоумена Верховним Головнокомандувачем? Так отож.

Цьогоріч, уже в ролі кандидата в президенти, Володимир Зеленський на зустрічі з дипкорпусом у Києві повторив свою заяву щодо готовності домовлятися з очільником РФ. На таку сумнівну ініціативу негайно зреагував у Фейсбуці відомий україно-ізраїльський економіст та політичний експерт Карл Волох: «Шут Зеленский вновь подтвердил, что намерен садиться с Путиным за стол переговоров, чтобы выяснить его условия мира. Если бы дурачок хоть немного интересовался политикой, то знал бы, что требования Путина давно известны и очень просты: 1) Крым – российский… 2) федерализация (автономизация регионов) Украины с расширенными правами субъектов, включая влияние на внешнюю политику; 3) выборы в оккупированных регионах до возвращения украинского суверенитета над ними…».

Сміх дуже небезпечна зброя – може як озброїти, так і обеззброїти. Жартувати та дотепно викривати політиків на сцені Палацу «Україна» – це одне, і зовсім інше професійно орієнтуватся у політичних та економічних проблемах. На сцені можна виглядати «чесною» та «незаплямованою» людиною. А в реальності? Простих і позитивних рішень для держави як це показано у серіалі «Слуга народу» немає.

Інші «жарти» Зеленського теж вельми сумнівної якості: «Живем обалденно, мы хохлы. Как повезло хохлам, что князь Владимир в Киевскую Русь привез християнство. А если бы он привез мусульманство? Вы можете себе представить украинца, который добровольно не ест сала? Россия – обалденное государство. С Ющенко вам повезло, у вас его нет. У вас Черноморский флот есть, у нас его нет. У вас министр обороны военный, у нас – мирный. У вас в Москве все с вышым образованием, а у нас в Москве все без вышего».

Яку ідеологію сповідує цей шоумен?

Чи можна сприймати як безневинний гумор пасажі про декомунізацію та українізацію, які, мовляв, є «абсурдними» – «людям жрать нєчєва» або висміювати «дурних хохлів» для яких Томос можна замінити «термосом»?…

Чи можна уявити цього популярного веселуна з амбівалентними поглядами на трибуні ООН або учасником перемовин високого рівня з Меркель чи Трампом? Бути менеджером колективу гумористів і керівником великої держави – «дві великі різниці».

Чи й справді Зеленський ВІРИТЬ, що ЗДАТЕН КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ? Хтось може уявити його колег по гумористичному цеху Євгена Кошового в ролі прем’єра, Олену Кравець міністром культури, а Юру Корявченкова, скажімо, в ролі очільника МВС?.. Втім преценденти з висуванцями на такі посади в Україні непоодинокі.

Але. Як у Маяковського, «говорим Зеленский, подразумеваем Коломойский». Не забуваймо, що він покривджений. Владою. Як не крути. А покривджений при владі – це небезпека для держави. Така людина впереваж думатиме про завдані йому образи, а не про загальну справу…

Коломойський – «міцний горішок». Це визнав у березні 2015-го народний депутат фракції «Народний фронт», радник глави МВС Антон Геращенко: «Коломойский и его команда – Геннадий Корбан, Борис Филатов, Святослав Олейник и много других днепропетровских патриотов, которых они объединили, совершили настоящий подвиг весной и летом прошлого года, когда не дали пророссийским силам устроить шабаш не только в Днепропетровской, но и в Запорожской областях. Многие методы, которые они использовали не всегда были законны. Это правда. Часто они действовали по принципу глаз за глаз, зуб за зуб».

Але ми наразі про телевізійного позитивного «слугу народу». На цей віртуальний образ в українського суспільства, яке після майданної ейфорії опинилося в стані фрустрації, виник запит – наслідок втоми війною, невизначеністю майбутнього. Деформована численними інформаційними атаками свідомість українського виборця припускає можливість появи в політичній реальності шоумена в іпостасі глави держави. І це тривожно. Бо така популярність віртуального героя – це не успіх політика, а свідчення відчаю виборців, які не бачать альтернативи у виборчому списку завдовжки 115 сантиметрів.

Які політичні переконання у коміка? Як і що він «співатиме» на посаді президента? По-українськи? Проукраїнськи? Не факт.

Наскільки можна довіряти соціологічно-віртуальному феноменові, згідно якого тотально свідомий проукраїнський виборець відсутній не лише на півдні й сході України, але й на заході та в центральних областях держави?

Постають й інші запитання. Приміром, телевізійний похорон «слугою народа» президента – це далеко не творча знахідка «корисного ідіота». Найімовірніше йдеться про один з елементів втілення для України програми «керованого хаосу», яку нині намагаються реалізовувати.

«Слуга народу – президент. Як не крути». Від цього слогану віє крутійством і дурисвітством. Політичним і моральним. Як не крути. І що має трапитись, аби «свинопаси» нарешті прозріли? Цирк поїде, а клоуни залишаться?

В українському суспільстві  бракує людей, які мали б авторитет і повагу. «Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки у сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке… Люде ж України, які до будівництва здібні, не варті нічого в смислі культурно-національному. Зараз для утворення держави потрібний компроміс обидвох елементів» (В’ячеслав Липинський).

Замість післямови

Наші політики й президенти полюбляють наголошувати, що «український народ мудрий і у всьому розбереться». Тим часом саме поняття «народ» – звичайнісінька фікція. Народ – це насамперед біологічна популяція. Це вкрай диференційована маса: за вподобаннями політичними, культурними, економічними. Вона дуже легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці.

«Наше нещастя, що маємо забагато зарозумілих людей. А від цього цілий нарід і ми з ним страждаємо, бо за дурною головою й ногам горе. (…) Нарід як юридична особа не існує. Нікому він не наказує. Нікого не веде, а його треба вести. З народа стихійно виходить провідна верства, що має старатися за його добробут і вести до наміченої цілі. Вождем народа не є той, хто складає гарні програми або пише кучеряві відозви, а той, хто оволодіває масою. (…) Держава є організація, що панує над народом, причім панування мусить бути тотожним із служінням народу. Збудувати державу, значить опанувати народом» (А. М. Андрієвський).

Держава твориться згори провідниками нації, елітою, фахівцями, людьми з державним мисленням, котрим притаманна політична воля, завзяття до будівництва суверенної, демократичної держави. А банальні апеляції до «мудрого народу», – це дешева демагогія, популізм, розрахований на короткочасний політичний успіх.

Чи не тому В’ячеслав Липинський застерігав: «Хамство і глупота ще ніколи і ніде ні одної держави не збудували». Перед ним маячів гіркий досвід будівництва Української держави Гетьмана Павла Скоропадського, занапащену внутрішніми силами (своїми, рідними, патріотичними), «п’ятою колоною» та ворогом зовнішнім.

Українським соціалістам вдалося збаламутити ударну військову міць – Січових Стрільців, якими командував Євген Коновалець.

Опинившись на еміграції, він з гіркотою визнав: «Як був би я де знав, був би ніколи не пішов в повстання. Помилки цеї вже не поправиш, але треба старатись її більше не робити».

Популізм Директорії призвів до ліквідації Гетьманату, а згодом і УНР, до чого спричинилася агресія «червоної» і «білої» Росії, Польщі, міжусобиці тощо.

Як і сто років тому, в Україні катастрофічно бракує «луччих» людей (за Дмитром Донцовим), для яких інтереси держави завжди були важливіші за власні. Частка «свинопасів» упродовж нашої історії традиційно домінувала. Саме через них у 1917–20 роках не вдалося вдержати державу. Попри військову деструкцію, позиція населення була пасивна, вичікувальна, байдужа, бракувало самоповаги. Більшість українців все надіялися на Бога і на Святого Юра.

«Якось дико було дивитись на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруг нічого не діється… Мій помічник сотник Андрієнко бурмотів: «От і народ, збудуєш з ним державу чи соціалізм!» – згадував у своїх «Споминах» генерал УНР Всеволод Петрів.

Така індивідуалістична позиція українців обернулась для них трагедією: нечуваними репресіями, колективізацією, Голодомором, комунізацією, страхітливими людськими втратами в Другій світовій…

Восени 2013-го «лучші» люди вийшли на майдани України. 2014 року саме вони – новітні пасіонарії, добровольці та волонтери першими виступили на захист держави. А згодом, по суті, спонукали владу створювати професійне військо.

На календарі рік 2019-й. Про загрозу втрати Української держави написано вже чимало. Однак, як і сто років тому, популізм бере гору. Правильних висновків з фатальних історичних помилок, на жаль, не зроблено. Хто з нинішніх претендентів на посаду президента системно аналізує причини краху Гетьманату Павла Скоропадського і наважується екстраполювати їх на майбутнє сучасної Української держави за умови, якщо її символ – булава не дістанеться «лучшій» людині? Пам’ятаймо: «Хамство і глупота ще ніколи і ніде ні одної держави не збудували».

Чи знайдуть в собі силу волі й мужність аби порозумітися Анатолій Гриценко, Роман Безсмертний, Ігор Смешко, Руслан Кошулинський? Чи матиме Україна майбутнє?..

Москалі про Росію казали: «Велика Федора, да дура». Про нас Олександр Олесь написав:

«Чи не мати для нас і для всіх УНР,
Монархіст ти, чи лівий есер,
Друг чи ворог ти – міра одна…
І стоїть УНР як корова дурна»…

ВІЙНА ПУТІНА ПРОТИ УКРАЇНИ

Про причини виникнення революції, націоналізм та історії, пов’язані зі стереотипом криміналітету в Україні.

Є дуже багато різних причин, які дискутуються на Заході про кризу і війну. Я думаю, що вони усі помиляються, коли кажуть, що це – вина Заходу чи причини розширення ЄС і НАТО. Я думаю, що це швидше пов’язане з питанням національної ідентичності. Це пов’язано з тим, що російські лідери, російські опозиціонери, так звані фахівці, вважають, що ми не існуємо, а наша держава – фейкова, банкрутизована, п’ята колона Заходу.
Не було потреби пояснювати західним українцям, хто ж такі росіяни, хто такі москалі. Не було потрібно пояснювати, що вони не наші брати, але у східній і південній Україні це необхідно було зробити. Все те, що відбулося, для них було повною зрадою. Бо брати такі речі не роблять, вони не крадуть частину твого будинку, не ґвалтують твою сестру і не вбивають твою маму. Вони – вже не брати.
Нашу державу краще розуміють у Вашингтоні, Лондоні, Брюсселі, ніж у Москві. Чому? У них є чимало стереотипів і міфів про Україну, тому не можуть об’єктивно оцінювати ситуацію.
Існує такий стереотип, що російськомовні українці – росіяни. Підвладні Москві вважають, що всі вони – пропутінські і проросійські, але ніяк не патріоти і не українці. Через це дослідження я зрозумів, що більшість російськомовних українців є патріотами України. Вони воюють на фронті, навіть у націоналістичних формаціях. Але розуміння «російськомовний патріот України» немає у Москві. Вони не можуть собі збагнути, що це за людина.
Саме бажанням і відчуттям такої незбагненної влади й харчується московське військо загарбників. Це триватиме ще довго, а єдина людина, яка може поставити крапку кровопролиттю – Путін. Він той, хто це почав і лише він може завершити.
Очевидно, якщо ми готові піти на капітуляцію і здатися, то війна закінчиться вже завтра, але опитування показує, що тільки 16% українців готові на це, здебільшого ті, хто живе поблизу гарячих точок.
Одне – жити там, а інше – у Львові чи Києві і, певно, вони будуть голосувати за тих, хто буде пропонувати їм такий варіант.
Більшість українців вважають, що Росія повинна заплатити за все. За війну, за збитки, за скалічені життя. Вони першими повинні віддати Донбас і Крим, покинути окуповані території. У соцопитуваннях більш ніж 70% українців висловили таку думку.
Для Путіна такого слова, як компроміс немає, він на це не піде.
Однак, як не дивно, були і позитивні результати подій, які ніколи не хочеться згадувати. Йдеться про безвіз, Томос, мінімізацію російського впливу на Україну. Коли я писав англомовне видання, то називав це явище землетрусом для Росії.


У книзі «Війна Путіна проти України» Тарас Кузьо застерігає, щоб ми не довіряли тим, хто обіцяє мир вже завтра, закінчити війну і опустити ціни на газ потрібно бути реалістами.

Тарас КУЗЬО, канадський політолог

ЗЕЛЕНСЬКИЙ – ЦЕ ЦИРК. ТИМОШЕНКО – ЦЕ ТЕАТР. ПОРОШЕНКО – ЦЕ ВІТРИНА.

Кілька слів хочу сказати про вітрину.    «Першогрудневим» лицемірам краще не читати.
Виборець Порошенка – найважчий виборець. Цей вибір важко сколихнути моторошною правдою про улюбленця через одну просту причину: виборець Порошенка чудово знає всю цю моторошну правду. Ми маємо справу з обдуманим і усвідомленим голосуванням за анатомічно препароване зло. Виборець Порошенка свідомо погоджується на все, що криється за вітриною, знаючи все про це “все”.
Він знає, що Порошенко – це старший партнер Ахметова. Виборець Порошенка читав усі статті з фактажем про те, що їхній улюбленець узяв під свій протекторат бізнес-активи кліки Януковича. Прочитали, ознайомились. Все ок.
Виборець Порошенка знає, що той фінансово зацікавлений у війні й скеровує держзамовлення на свої афілійовані підприємства. Знає – і все одно наполягає на тому, що це вибори передовсім Головнокомандувача, а ніхто краще за Порошенка не вміє приймати парад на Хрещатику.
Виборець Порошенка чудово знає, що атошники проклинають центр. Виборець Порошенка сто разів чув свідчення солдат, що «ми б уже давно пішли вперед, але нам забороняють» – однак їм позаріз потрібен Головнокомандувач стоячої війни з забороною демонструвати воєнні успіхи.
Виборець Порошенка на власні очі бачить, як під Банкову покладено увесь медіа-простір країни. Їм це реально подобається – коли основний пул телеканалів біля їхніх ніг.
Виборець Порошенка теж вважає, що кум без належної освіти може бути Генпрокурором, а кума з хваткою бульдога – представницею Сім’ї у парламенті.
Виборець Порошенка знає, що той свідомо бойкотує створення Антикорупційного суду і вже фактично перепідпорядкував собі інші антикорупційні органи – але це не має ніякого значення, тому що Путін нападе.
Серед виборців Порошенка я помітив багато музикантів та артистів, які віддають шану грандіозному таланту драматичного актора. Скупка голосів за 1000 грн; кримінальний Нарік у Томос-турі; введення бутафорного воєнного стану; кришування Гонтарєвої; півмільярда гривень на візуальну і телерекламу; ступор судової реформи; цементування безкарності… – нема сенсу перераховувати системні факапи Порошенка, позаяк музиканти й артисти – творчі й легко вразливі люди.
Виборець Порошенка – розумний виборець. Він раціонально заплющує очі на очевидні речі. Він на них свідомо погоджується. Жодні розслідування й розвінчання ніякого ефекту не справлять: виборець Порошенка готовий погодитися ще й не на таке.
Виборцям Порошенка показуєш фотографії, де на білбордах Путіна всі ті самі, слово в слово стибрені лозунги – у відповідь сонне позіхання.
Виборець Порошенка – найнебезпечніший виборець. Бо він підняв поріг ПРОЩЕННЯ до небувалої висоти. Він свідомо дав себе підкупити очевидними здобутками – і змусив заплющити очі на очевидні злочини. Одне від другого невід’ємне.
Одна рука в захисті української мови – а друга в держтендерах. Одна рука в антиросійській риториці – а друга в нарощуванні обсягів торгівлі між двома дружніми країнами. Одна рука в деклараціях щодо НАТО – а друга в оборонпромі. Одна рука в Томосі – а друга в формуванні своєї ЦВК.
Там дуже багато отих “других рук”. Виборець Порошенка свідомо обирає одну з них, чудово знаючи про існування другої. Це – навіть не злочин. Це – ідейне толерування темної сторони медалі, а значить, її заохочення.
Ми вже туди ступили однією ногою – в хитру технологію, яку я називаю «симпатичний, благородний, тюнінгований патріотизмом, наш рідненький, незамінний олігарх”.

…Про вітрину написав. Згодом напишу про цирк. Намічається ціла серія…

 

Ostap Drozdov

ТІЛЬКИ ТІ ПОЛІТИЧНІ ТВАРИНИ ВИЗНАЮТЬСЯ ДОМАШНІМИ – СВОЇМИ, ЯКІ ЛИЖУТЬ НАМ РУКИ

Дзеркало завжди каже правду – але робить це мовчки. Народ завжди знає правду – але не каже.
Думаєте, люди не розуміють, що більшість декларованого кандидатами чи кандидатками не буде представлене до виконання? Розуміють.
Думаєте, люди не бачать, що із двох зол знову доведеться обирати те, яке легше заподіяти, причому самим собі? Бачать.
Думаєте, вони не знають, що правила мали б бути для всіх однакові – тільки винятки різні? І насправді – той один день раз на п’ять років є радше винятком аніж правилом, коли тільки ті політичні тварини визнаються домашніми – своїми, які лижуть нам руки.
Прикладів можна навести багато. Але, знаєте, попри ці негаразди, залишається якась тиха впевненість, що імунітет народу ще не зруйнований повністю. Що гамір безвідповідальності та паразитування поступово стихає. Натомість щораз більше людей втрачають інтерес до цього і більше зосереджуються на своїй роботі, на своїх родинах, на своїй війні і вчаться саме у такий спосіб любити країну…

 

Oleg Fylyk

«ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!» І «ДАЙОШ ЄВРОПУ!» – НЕЗГАСЛІ ГАСЛА СТОРІЧНОЇ ДАВНИНИ

     Коли майже 100 років тому український письменник Микола Хвильовий кинув літературні гасла «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!», він навряд чи уявляв, що вони стануть у нагоді під час президентської виборчої кампанії в нинішній Україні 21-го століття. Це може свідчити про актуальність завдань, які стояли під час визвольних змагань доби УНР століття тому, і мрій після них, і про їхню нагальність для нинішнього часу – часу російсько-української війни та інтеграції України в Європу.

«Геть від Москви!» та «Дайош Європу!» – ці гасла активно використовуються під час нинішньої виборчої кампанії.

Але автором закликів є письменник Микола Хвильовий (1893–1933). То ж як письменник-авангардист майже через століття став «політтехнологом» на президентських виборах в Україні?

Микола Хвильовий (Фітільов) активно виступав за українізацію в 1920-х роках.

Микола Хвильовий

У 1925 році він висунув гасло «Геть від Москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитися від копіювання російської культури, від «московського шаблону».

Хвильовий вбачав у відверненні від Москви і рецепт збереження української ідентичності.

Хвильовий також дав й інший рецепт: «Дайош Європу!»

Він вважав, що лише в культурному діалозі з Європою, без, за його висловом, «російського диригента» українці зможуть витворити власну самобутню культуру європейського рівня.

Ось кілька цитат Миколи Хвильового:

«Європа – це досвід багатьох віків. Це Європа грандіозної цивілізації. Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.»

«Українська нація кілька століть шукала свого визволення».

«Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна».

Після цих гасел сам Сталін у 1926 році ініціював боротьбу з явищем, яке назвали «хвильовізмом». Твори Хвильового конфісковували, його не друкували. Кілька його літературних журналів закрили.

Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично запитав: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

Із кінця 1920-х Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація, адже буквально перед цим він написав про потребу «масової дерусифікації пролетаріату» України.

Потім Голодомор 33-го, свідком якого став Хвильовий, проїхавшись Полтавщиною. Побачене – масова смерть українців – приголомшило письменника. А арешт друга-літератора Михайла Ялового не дав Хвильовому в 1933 році іншого вибору, як трагічно піти з життя.

    Гасло «Дайош Європу!» було насамперед літературним, але цікаво, що в 1927–28 роках Хвильовий побував у Берліні й Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.

«Микола Хвильовий фактично був лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Хвильовий розробив емоційну, але обґрунтовану концепцію культурної політики для європейської нації, яка стосувалась певних середовищ», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода письменниця Оксана Забужко.

«Дайош Європу!» означало на той час формування освіченого класу, інтелігенції. «Дайош Європу!» для інтелігенції означало європейську освіту із розумінням власного ґрунту. «Дайош Європу!» для пролетаріату означало його українізацію. Фактично йшлося про формування культурної політики для України та українців як нації європейської», – пояснює Оксана Забужко в інтерв’ю.

За Хвильовим пішло з життя – було знищене радянською владою – ціле покоління митців так званого «Розстріляного Відродження».

Але, йдучи за гаслами «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!», тогочасній українській культурній еліті все ж вдалося створити світового рівня живопис, кіно, театр і, звичайно ж, літературу. Зокрема, тоді широкого розквіту набув авангардизм, який пізніше буде знищений разом із митцями-авангардистами більшовицьким режимом.

   Що ж до нинішньої України, то тут гасла Хвильового набули дуже сучасного звучання саме через збройний конфлікт на Донбасі, а перед ним окупацією Росією українського Криму, і це посилило в українців відчуття потреби йти за Хвильовим і його «Геть від Москви!». Ну, а «Дайош Європу!» може передавати якраз стратегічну сучасну мету України – долучитися до Європи, повернутися до неї через інтеграцію до ЄС.

Як вважає письменник Сергій Жадан, гасла Хвильового майже столітньої давнини, виявились якраз напрочуд дуже потрібними для сучасної України. «Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт, і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні, формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу», – вважає Сергій Жадан.

А про гасло «Геть від Москви!» Жадан писав для Радіо Свобода: «Виявилось, що цей відрив є принциповою передумовою для збереження власної ідентичності. І хоча Хвильовому в 1925 році йшлося, скоріш за все, дещо про інше, проте проекції в цілому збігаються, і настанова автора «Вальдшнепів» доволі точно відповідає сьогоднішнім настроям багатьох наших співвітчизників».

​    А, наприклад, публіцист Сергій Грабовський каже, що гасло «Геть від Москви!» переросло нині межі власне самої України і є актуальним і для інших нових незалежних держав. «Сьогодні гасло «Геть від Москви!» вже навіть значно актуальніше, аніж за часів Хвильового», – вважає публіцист. «У ті часи серед більшовиків були певні групи, знаєте, романтиків світової революції, інтернаціоналізму, братерства народів… І тікати від Москви – це гасло, яке актуальне вже не лише для сучасних українців, а й інших народів», – каже Грабовський.

А Наталя Позняк-Хоменко, експерт Українського інституту національної пам’яті і публіцист, зауважує: «Микола Хвильовий у 20-х роках дуже тонко відчув усе. Тому і з’явилося це гасло – «Геть від Москви!»

Вона додає: «Історія показала, наскільки Хвильовий мав рацію. І нинішня історія теж є зайвим підтвердженням його тез. Тому єдиний вихід у нинішній ситуації для України – це інтеграція в європейське суспільство».

 

Ростислав Хотин

ВЕРХОВНА РАДА ПОВИННА ПРИРІВНЯТИ ІДЕОЛОГІЮ «РУСКОГО МІРА» ДО ФАШИЗМУ І НАЦИЗМУ

   Про це в ефірі програми «Право на владу» заявив відомий український письменник Василь Шкляр.

    Ця нечисть наступала і наступає на Україну з фізіологічною ненавистю. Тому депутати мають ухвалити законопроект про прирівняння «руского міра» до нацистської ідеології.

    Народні депутати з УКРОПу зареєстрували в парламенті відповідний законопроект № 9139 «Про внесення змін до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (щодо засудження та заборони «російського світу» («руского міра») в Україні)». 4 жовтня 2018-го року голова Верховної Ради Андрій Парубій пообіцяв включити документ у порядок денний парламенту, однак депутати так і не спромоглися цього зробити.

     Також у мене викликають подив дискусії під час розгляду законопроекту № 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

    Мені не дуже подобається, коли кажуть, на часі мовне питання чи ні. Це питання життя і смерті нації, тому воно на часі перед виборами, під час і після них. День у день… Я сподіваюся, що цей закон буде ухвалено й не виникне ніякого розколу. Той, кого лякає закон про рідну мову, – дуже сумнівний українець.

    Хочу нагадати, що адепти «руского міра» вбивають українців на Донбасі тільки за те, що вони розмовляють рідною мовою. Тож при ухваленні законопроекту в першому читанні у парламенті відбувся черговий бій у війні, яка триває століттями.

    У нас є один герой, якого ніхто не може знищити. Вбили Петлюру, Коновальця, Шухевича, Бандеру. Але цього героя ніхто не зможе вбити, хоч він зазнав найбільше нападів за всіх часів. Це – наша мова. Це той герой, який врятував націю.

Василь ШКЛЯР

ВИБОРИ-2019: ВСЕ ВИРІШИТЬСЯ У ТРЕТЬОМУ ТУРІ

Це не описка – у першому з мізерним відривом переможе Зеленський. Тимошенко і Порошенко наберуть практично рівну кількість. Вони удвох опротестують результати першого туру в ЦВК, а потім у Верховному суді.

І у другому буде переголосування відразу за трьох – з невеликим відривом переможе Тимошенко, друге місце займе Порошенко, а Зелінський, оскільки не відстояв свою перемогу, різко втратить прибічників. Порошенко опротестує результати виборів і його підтримає реформований під нього Верховний Суд.

У третьому турі Порошенко з мізерним відривом переможе. Тимошенко опротестує, а Верховний суд відхилить протест і назве Порошенка переможцем.

Такий сценарій не фантастичний і має прецедент в українській юридичній практиці. Тобто цілком реальний… Єдине, що може завадити – “прийде лісник і розжене всіх партизанів”.

Коли в партнерах кращий юрист-комбінатор України Медведчук і після “конкурсу” у склад Верховного Суду заводять родичів Ківалова і адвокатів Порошенка, то це вже не виглядає фантастикою… Ця тактика у юристів, здається, називається “взять ізмором”.

Нас же Порошенко протестував на прикладі свіжому – рішення Конституційного Суду про законне збагачення чиновників. Раз це з’їли, то й цю “фанстастику” ковтнемо. Порошенко йтиме на все і до кінця – бо більше всіх кандидатів програє від поразки.

Віктор ЛЕШИК, журналіст-міжнародник

ОПЕРАЦІЯ «КАНАЛІЗАЦІЯ» ПОКАЗАЛА: НАШИМ МІСТОМ КЕРУЮТЬ БЕЗГОСПОДАРНИКИ, ЯКЩО НЕ СКАЗАТИ БІЛЬШЕ

Сьогодні була операція КАНАЛІЗАЦІЯ. Відколи до вуличної каналізації на вул. Тарнавського, розрахованої лише на пару будинків, під’єднався ресторан «Пастель», почалися проблеми. А будівництво АТБ добило вуличну центральну каналізацію остаточно.

Я кажу не лише про будівельне сміття в каналізації. Майже кожного тижня, або декілька разів на тиждень хлопці з водоканалу приїжджають “продавлювати” каналізацію.

Нечистотами переповнені всі колодязі, і вони не стікають. Минулого разу звідти повиймали будівельну піну, пінопласт, кулінарний жир, який цілими брилами позабивав труби між переливними колодязями.

Важкі машини, що заїжджають на будову, подобивали колодязі, що вони просіли, забиті рештками асфальту, камінням. Не всі люки можна відкрити, бо бетономішалки і вантажівки повдавлювали люки так, що їх уже силою рук не відкриєш.

Результат. Хлопці більше 3-х годин мучилися, поки в усіх колодязях на вулиці спустили нечистоти (чи надовго?), а нечистоти вже майже виливались із колодязів на дорогу, дворовий колодязі був переповнений, ледь не залив двір.

Хлопці справилися. Ну, і робота у них за мізерну зарплату!!! Поїхали, зробивши роботу. А злив із квартири я не перевірила. Нечистоти з вулиці забили трубу в колодязі з квартири. Тепер я без зливу. Біда. Завтра неділя…


А все чому?
Бо підключають до старих каналізацій новобудови, не зобов’язуючи нового забудовника змінювати труби. А ще в Стрию помітно тенденцію: новобудови оформляють як реконструкцію. То ж ніяких зобов’язань реконструктори не мають.

Кому маємо дякувати? Вірно! Стрийським чиновникам із міськради, яким проблеми простих містян десь. Вони такі добрі, такі добрі, що не обтяжують забудовників ніякими обов’язками. Хочете тупікову вулицю зробити проїзною – будь-ласка. Підключитись до зношених каналізаційних мереж – які проблеми!

За місто має дбати господар. А нашим містом керують безгосподарники. Якщо не сказати більше. Ось не можу зрозуміти, чому наша міськрада так занедбала Водоканал і вливала гроші тільки в сміття, залишаючи Водоканал на голодному пайку? Красти важче? На смітті простіше. Але ми залишаємося без системи каналізації. А це – лімфа міста! Бо, якщо копнути – там біда повна! Хто розгребе ці завали знищених мереж? Вони не підлягають реанімації! Це мережа, яка може відмовити без попередження.
 ПС. Один «Пастель» врізався в мережу тим же діаметром труби, яким зроблена вся вулична центральна каналізаця. Переливний колодязь «Пастелі» в рази більший від вуличних. Гей там, у ЖКГ міста, Ви математику і фізику в школі вчили?
Тож на сьогодні операція “Каналізація” завершилась.   Написав Ігор Пастущин, що будуть аналізувати діяльність. Певно, допоможе. Аналізувати потрібно було, коли давали дозвіл на підключення до знищених мереж споживачів, які зливають більше, ніж пропускна здатність існуючої каналізації. Тепер від наслідків необдуманих (не пишу про інший умисел, бо не доведено) рішень потерпають містяни.

Дякую простим працівникам Стрийводоканалу, які заслуговують на більше. Чи можна при існуючій запущеній системі змінити щось, не змінюючи стару павутину, яка душить місто? На що вона здатна – показав арешт очільника КП.

 

Nataliya Lukovska

ЗА ПРАВЛІННЯ ЧИННОГО ПРЕЗИДЕНТА ДРУКОМ ЦЮ КНИГУ МОЖЕМО І НЕ ПОБАЧИТИ

Знав, що там будуть речі сенсаційні. На минулому тижні навіть спеціально шукав “Мой путь в Зазеркалье” у книжкових мережах у Києві. Ще не було. Є лише в продажу он-лайн.

У мене є підозра, що за правління чинного президента у формі прінта можемо цю книгу і не побачити. Бо фактично Володимир Горбулін ніби “передбачав” скандал навколо Укроборнпрому. Ось лише кілька цитат стосовно цієї справи:

“Порошенко не склонен доверять никому. Или, если это не получается, максимально сжимает круг людей, причастных к решениям. Это свидетельство двух тенденций: недоверия к окружающим и желания самому контролировать все. Именно отсюда проистекает еще один штрих управленца: назначать на должность скорее преданного человека, чем профессионала“.

“Это серьезно замедлило процесс формирования и реализации оборонного заказа, корпоратизации, реструктуризации и приватизации госпредприятий ОПК. И сделало невозможным приход западных инвестиций и технологий. Не секрет, что американская сторона была готова к военно-техническому сотрудничеству и передаче ряда технологий, но настаивала на ликвидации госконцерна Укроборонпром. Кстати, создание оружия сдерживания агрессии Петр Алексеевич затянул почти на три года“.

“Когда среди руководителей сектора безопасности начали появляться чистые бизнесмены, это стало выглядеть как некий крен лодки. Миллиардер Косюк в АП, бизнес-партнер Олег Гладковский как куратор оборонной промышленности или автодилер Роман Романов в роли руководителя оборонпрома – кадровая политика президента в военное время вряд ли выглядит продуманной“.

“За почти пять лет войны Украина только приблизилась к решению узловой задачи перевооружения и создания армии, способной отразить агрессию Кремля. Программы развития армии и оборонной промышленности появились лишь после трех лет войны. За все годы президентской каденции Порошенко только в 2019 году появятся первые пять предприятий для приватизации”.

Ще від Горбуліна: “Из разных вариантов самореализации он выбрал паллиативный: делает все, чтобы стать политическим и государственным деятелем, не расставаясь с бизнесом. Если бы он внимательно прочитал “Евангелие богатства” Карнеги, то вероятно задумался бы над его утверждением: собирание богатства – один из худших видов идолопоклонства. Ни один идол так не разрушителен, как поклонение деньгам“.

Навіть те, що вже написано, говорить про дуже багато що. Фактичний бойкот у військовому співробітництві із Заходом, затримка на 3 роки виробництва зброї стримування! Просто патологічна особиста жадібність.

Власне, це зафіксоване свідчення для можливого судового розгляду.

Джерело: <a href=”http://www.liga.net/“>Источник</a>

Viktor Leshyk

УКРАЇНА ВСЕ ЩЕ ПРАЦЮЄ – І З ЧИМАЛИМИ ТРУДНОЩАМИ – НАД ТИМ, ЩОБ ВІДПОВІДАТИ ПРАГНЕННЯМ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ

(Виступ посла США в Україні Марі Йованович з нагоди 5-ої річниці заснування Українського кризового медіа-центру)

Це були важливі п’ять років в історії України, і я гадаю всі ми тепер знаємо, якщо не знали раніше, що жодна демократія не може процвітати без незалежних медіа організацій, таких як УКМЦ, що сумлінно і професійно служать громадськості. Сьогодні УКМЦ, на мою думку, є прикладом для багатьох інших медіа-організацій в Україні в плані об’єктивності та неухильної відданості правді.

Ця роль – і цей приклад – особливо важливі сьогодні, я вважаю. Тому що при відзначенні п’ятої річниці – не тільки УКМЦ, а й Євромайдану – зрозуміло, що Україна все ще працює – і в деяких випадках з чималими труднощами – над тим, щоб відповідати прагненням Революції гідності.

Немає жодних сумнівів – і я гадаю, кожен із присутніх міг би навести власні приклади багатьох важливих сфер, де Україна досягла значного прогресу за п’ять років.  Я запропоную вам свій список, який в жодному разі не є винятковим.

Створено нові антикорупційні інституції, стабілізовано банківську систему, зростає громадянське суспільство, розбудовується нова поліцейська сила на основі західних стандартів, здійснюється децентралізація, і список можна продовжувати.

Ці реформи не завершені. Це завжди процес, як у житті, так, думаю, і в історії країн.  Але поступ є і це важливий поступ. І я вважаю, він показує, на що Україна здатна, коли уряд, всі її інституції та український народ працюють разом.

І на мою думку, ЗМІ відіграють особливо важливу роль у поступі України і також у викритті корупції.

Нам нагадали про це щойно минулого тижня, і навіть вчора увечері, коли репортери поінформували громадськість про рішення Конституційного Суду про вилучення статті про незаконне збагачення з Кримінального кодексу. А журналісти-розслідувачі, минулого тижня і вчора увечері, виявили підозри в корупції в оборонному секторі.

Рішення Конституційного Суду, на наш погляд, є серйозним відступом у боротьбі з корупцією в Україні. Воно послаблює антикорупційну архітектуру України, включаючи створюваний зараз Вищий антикорупційний суд та Національне антикорупційне бюро України.

І ця новина з Конституційного Суду з’явилася паралельно з іншими проблематичними явищами у процесі судової реформи.

Ми так розуміємо, що Вища кваліфікаційна комісія вже готова схвалити 31 кандидата з сумнівною репутацією, просунувши їх ще на крок ближче до зайняття посад суддів Верховного суду.

Це може призвести до такого Верховного суду, в якому 30 відсотків суддів матимуть глибоку недосконалу професійну етику, яка на нашу думку не годиться для найвищого суду в країні.

Суддівська доброчесність, як визнається всіма, я гадаю, має вирішальне значення для перетворення України на сучасну, процвітаючу європейську демократію. Але замість того, щоб будувати це майбутнє, ми бачимо деякі дії судів – або ж суди використовуються певним чином – для блокування реформ і елементів прогресу, яких досягла Україна.

У багатьох випадках суди скасували успішні зусилля, спрямовані на очищення банківської системи, і особливо непокоїть нещодавнє подання до суду, спрямоване на скасування націоналізації Приватбанку і повернення його в руки тих, хто його розграбував.

В енергетичному секторі, в якому здавна наживалися групи особливих інтересів, важко здобуті досягнення у боротьбі з цими інтересами шляхом створення реального енергетичного ринку тепер піддаються нападу в судах.

Усе більш зрозуміло, що можливість для змін в Україні, яка випадає один раз на покоління і за яку була сплачена така висока ціна п’ять років тому на Майдані, ще не призвела до таких реформ у сфері боротьби з корупцією чи утвердженні верховенства права, на які справді очікують і заслуговують українці.

Але знаєте, боротьбу не закінчено навіть після відчутного прогресу після Революції гідності.

Ми, як спостерігачі за подіями в Україні в цей рік виборів, помітили, що, зважаючи на прагнення українців до змін у своєму житті і в своєму уряді, всі представляють себе реформаторами.

Які ж речі обговорюються в Україні сьогодні – ініціативи, що можуть просунути й інституалізувати трансформації, яких Україна хоче?

Я вважаю, що однією з речей, зважаючи на рішення з минулого тижня, було б ухвалення – власне ухвалення, а не просто пропонування – нової і кращої поправки до Кримінального кодексу, яка не тільки відновить статтю про незаконне збагачення як інструмент боротьби з корупцією, але й перезапустить десятки справ, які були зупинені рішенням суду.

Люди вважають, що замість анулювання антикорупційних законів, Конституційний Суд міг би зосередити свою увагу на скасуванні закону, який вимагає від громадянського суспільства подання електронних декларацій про майно і явно мав на меті послабити дієвість тих чинників – як, наприклад, представників преси – які викривають корупцію та примушують обраних представників до підзвітності.

Задля цілісності антикорупційних інституцій має бути замінений Спеціальний антикорупційний прокурор. Тому, хто був спійманий за наданням консультацій підозрюваним, як уникнути відповідальності по обвинуваченням у корупції, не можна довірити вести ці самі справи.

Щодо винних у корупції повинне проводитися розслідування, суд, і якщо провина доведена, вони мають потрапити за ґрати. Щоб так було, всі елементи антикорупційної архітектури мають бути присутні і працювати ефективно.

Вища кваліфікаційна комісія, на наш погляд, має серйозно поставитися до запитань щодо доброчесності кандидатів на посади суддів.

Ми не розуміємо, з якої причини призначати явно недосконалих кандидатів до найвищого суду країни, особливо коли є інші кваліфіковані кандидати без таких проблем?

А Громадській раді доброчесності має бути надано більше повноважень у недопущенні того, щоб гнилі кадри продовжували розвалювати судову владу.

Як давно обговорюється в Україні – мені здається, реально десятиліттями – депутати, які продовжують користуватися імунітетом від судового переслідування, що саме по собі за загальним визнанням підштовхує до зловживань, повинні проголосувати за скасування цього імунітету у наступному скликанні Верховної Ради.

Уряд України також повинен негайно профінансувати повний аудит Укроборонпрому та розсекретити Державне оборонне замовлення в максимально можливому обсязі. Це сприятиме прозорості та боротьбі з корупцією в оборонному секторі.

Закривати очі на корупцію в оборонному секторі означає виривати з рук відважних воїнів України їжу, медичну допомогу та зброю. І уряд повинен розслідувати і дати хід справам про корупцію в Укроборонпромі та в інших місцях.

Україна досягла значних успіхів у здійсненні реформ корпоративного управління, особливо в енергетичному секторі. Але незалежні команди корпоративного управління, особливо на державних підприємствах, повинні мати можливість продовжувати свою реформаторську роботу цілісно і автономно.

І у виборчий рік, коли наближаються як президентські, так і парламентські вибори, я не можу уявити вищого пріоритету, ніж забезпечення, аби вибори в Україні були вільними і чесними.  Важливо, щоб воля українського народу поважалася, незалежно від результату.

Що це означає на практиці? Тільки незалежна Центральна виборча комісія повинна адмініструвати вибори і підраховувати голоси.

Спостерігачі від громадянського суспільства та працівники виборчої кампанії не повинні зазнавати переслідувань або залякувань. Офіційна, політично-нейтральна охорона повинна забезпечити, аби тітушки чи інші озброєні групи не заважали виборцям висловлювати свою волю.

Люди, які купують голоси, повинні бути покарані. Те ж саме стосується тих, хто платить їм за їхні голоси. Команди кандидатів, які вдаються до спроб фальсифікації голосів, повинні притягатися до кримінальної відповідальності. Державні ресурси не повинні спрямовуватися проти політичних опонентів.

Коротше кажучи, країна, яка прагне інтеграції до Європейського Союзу і НАТО, повинна забезпечити, щоб її дії відповідали західним стандартам.

Мене часто запитують, чому ми закликаємо до таких принципів? Тому що США виступають разом з українським народом в очікуванні вільних і чесних, демократичних президентських і парламентських виборів цього року.

США твердо на боці українського народу у вимозі, щоб люди несли відповідальність за свої дії, за корупцію, а судова система була незалежною, прозорою та служила інтересам українського народу.

Ми твердо разом з українським народом у підтримці успішного завершення конфлікту на сході України, і ми також з українським народом за розвиток процвітаючої економіки, за уряд, який працює для українців, поважає їхні права і ставиться до громадян на основі рівності всіх перед законом.

Отож, чому ми усе це підтримуємо? Тому що заможна, стабільна, мирна і демократична Україна буде чудовим партнером для Сполучених Штатів.  Таким чином, ми вважаємо, що це спрацює для українців, але також і для нас, і ми матимемо в результаті розвитку України міцніше партнерство.

Гадаю, присутні свідомі того, що жодна з цих цілей не може бути повністю досягнута без надійних, незалежних ЗМІ, що інформують громадськість та політиків.

Ось чому ми стурбовані повідомленнями про тиск на незалежних журналістів. Залякування і переслідування не повинні мати місця в сучасній демократії.

Загрози незалежній журналістиці підривають боротьбу українського народу проти корупції.

Вони підривають безпеку України – адже що вразливіше люди і інституції до корупції, то слабше суспільство, то слабша демократія.

Отже ті, хто за стабільну, економічно сильну, демократичну та інклюзивну Україну, повинні бути найпослідовнішими прибічниками незалежності ЗМІ.

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України